.
  

© Александр Ткаченко

Мирные записки военного психолога (Часть 2)

Продолжение. Начало см. здесь.

Синдром повернення

Зразу після початку «донбасівської» війни в житті українців з’явився термін «синдром», донедавна відомий лише спеціалістам, що у буквальному сенсі означає прояв симптомів якоїсь хвороби. А після масової загибелі наших бійців під Іловайськом, яких підступно розстрілювали «брати»-росіяни, та повернення тих, хто вижив і не підпускав до себе психологів, мотивуючи тим, що «ви там не були, тому нас не зрозумієте», цей термін надійно оселився у нашій свідомості. Разом з цим з легкої (ще вірніше легковажної) руки психологів у нашій свідомості зявився вислів «посттравматичний синдром» (якщо повністю, то посттравматичний стресовий розлад — ПТСР). Він був зкалькованим (ще вірніше змавпованим) з негативного психічного явища, зафіксованого на початку 80-х років минулого століття американськими психіатрами і психологами як негативного прояву наслідків в’єтнамської війни у американських військових що її пройшли. Очевидно, що для них це була своєрідна розплата за масові вбивства в’єтнамців в ході загарбницької війни. Щось подібне згодом спіткало радянських військових після війни в Афганістані, потім росіян, які знищували чеченців у Чечні. Це неминуче чекає і тих, хто вбиває українців у Донбасі. І це цілком логічно і зрозуміло, бо за законами життя за вбивства треба відповідати.

Але незрозуміло, чому як клеймом, цим почали бездумно таврувати атовців, що пройшли бойові дії, захищаючи свою батьківщину. Адже навряд чи ви знайдете якісь дані про наявність цього синдрому у тих же в’єтнамців, афганців чи чеченців, які захищали свою батьківщину. Тоді що ж відбувається з українськими бійцями-захисниками після повернення з війни? Адже багато з них переживають психологічні проблеми, схожі з ПТСР, що і використовують усілякі «експерти», починаючи від горе-психологів до журналістів і просто пересічних людей. Часто-густо саме це вже зруйнувало і продовжує руйнувати сім’ї, долі і зрештою забирає життя у багатьох з тих, кого зовсім недавно вважали героями.

Спостерігаючи і досліджуючи ці психічні процеси як безпосередньо на війні у бійців, так і в мирних умовах у ветеранів — натовців, можна стверджувати, що психологічна природа цих проблем у українських захисників має зовсім іншу природу (не психологічну, а етичну), тому є іншого змісту і характеру, що в цілому можна визначити як «синдром повернення».

На війні, особливо в 2014 та першій половині 2015 р.р. в очікуванні масштабної російської агресії ми там перебували в стані «базального патріотизму», тому не було часу перейматись власними психологічними переживаннями. Тоді українські бійці-захисники сприймались суспільством у вищій мірі позитивно як герої, незалежно від військового статусу. Ми на війні це відчували і тому були готові на все, аби підтвердити цю довіру. Тоді ж вперше почали дізнаватись про ПТСР, здебільшого після публікацій у військових виданнях щодо наслідків іловайської трагедії та від психологів — волонтерів, які на той час вже самовіддано протоптали доріжку в зону бойових дій як самостійно, так із сприянням генштабу. Чомусь це практично завжди були жінки. Пам’ятаю запитання однієї з них (вже доволі зрілої, з престижною психологічною освітою і великою практикою роботи з різного роду психопатологіями) — «Що ви як психолог бригади знаєте про своїх бійців?». Несподівано для себе тоді відповів, — «Все, бо постійно з ними працюю на всіх рівнях». Очевидно, що не такої відповіді чекала моя співбесідниця, очевидно налаштована на підтвердження якогось власного упередженого бачення. Мабуть було б логічно продовжити цю тему і розпитати мене про подробиці, щоб самій надалі грамотно спланувати свою роботу. Я вже налаштувався розповісти про стан «базального патріотизму» і провідну роль морально-етичної домінанти у психології наших бійців. Але далі відбулося те, що виявило той самий перекіс у свідомості психологів. Не чекаючи моїх пояснень, вона впевнено заявила, що психологія бійця побудована виключно на фізіології. Сказати, що у моїй свідомості виник когнітивний дисонанс, не сказати нічого про моє здивування. Було почуття приниження власної гідності не лише як професійного психолога, а і просто людини, яка захищає батьківщину. Звернувши увагу на впевнений вираз обличчя психологіні, повністю упевненій в своїй правоті, було зрозуміло, що продовжувати розмову немає сенсу. Тому на цьому наше професійне спілкування закінчилось і обмежилось лише супроводом і організацією їхньої психологічної роботи.

З боку було цікаво спостерігати за цим дійством, коли одні, хто вважають себе професіоналами військової психології, але погано орієнтуються в реальній ситуації, намагаються навчити цьому інших, які реально брали участь у бойових діях і переживають психологічні негаразди. Психологіні розповідали бійцям про психологію бойового стресу та посттравматичний розлад, які вони самі не переживали. А бійці, які це переживали постійно перманентно-безперервно, намагались щось зрозуміти. Спочатку вони навіть з цікавістю, як щось особливе, слухали про все це (може колись пригодиться). Але доволі швидко їхня увага щодо психологічних текстів зникала і ставала лише фоном для спостерігання за самими психологінями виключно як жінками. Тут я виокремив для себе «феномен жінки», який згодом вдалось достатньо ефективно використовувати. Я все-таки спробував включити психологінь у реальний формат опрацювання психологічної проблематики бійців, за що згодом отримав зворотній зв'язок у вигляді звинувачень у якихось «злочинних» експериментах над людьми / О «психологе-преступнике»/.

Очевидно, цей чинник згодом став тим водорозділом, який відділив реальну психологію «донбасівської» війни, що базувалась на морально-етичній домінанті «розвитку» і ефекті посттравматичного росту, від формальної (імпортної) психології, що базується на психофізіологічній домінанті «хвороби» і посттравматичному синдромі.

Тому не дивно, що невдовзі з поверненням атовців в мирі умови, де вже стабільно і гучно звучав ПТСР і «травма», очікуваний «прийом як героїв» не виправдався. Дивним чином функцію експертів і діагностів перехопили журналісти, горе-психологи і всі інші, кому хотілось похизуватись військовою тематикою, на фоні яких голоси спеціалістів-психіатрів і реальних учасників бойових дій чомусь просто знівелювались. В результаті відсутності критичної наукової оцінки відбулась профанація, що можна розглядати як елемент тієї ж ворожої пропаганди. В одну купу були змішані всі відомі синдроми — «в’єтнамський», «афганський», «чеченський», які у своєму коктейлі подавались як «донбасівський». Мабуть левова частка нашого суспільства забажала від атовців «хвороби» і «повернення» в старе добре аморально-корупційне болото, на відміну від «розвитку», який виявився надто дорогим задоволенням, бо вимагав поширення морально-етичної домінанти, набутої ними на війні.

Що відчуває і як почувається учасник бойових дій АТО після повернення у мирне життя? За відсутності обґрунтованої об’єктивної загальноприйнятної характеристики заради збереження істини звернусь до власних переживань і почуттів та того, що вдалось зафіксувати із власної психологічної практики.

Динаміку власних відчуттів й переживань після перебування в зоні бойових дій більше року з початку листопада 2014-го по кінець грудня 2015-го можна розділити на такі періоди. Перший період, зразу після демобілізації, продовжувався пару-трійку місяців. Я взагалі не розумів, куди потрапив. Було характерним небажання знімати військову форму яка начебто приросла до тіла як захисний панцир (без неї відчував себе як у тому анекдоті — баня, а через дорогу роздягальня). Основне питання, що найбільше хвилювало — чому у мирному житті нічого не міняється. Коли питали — «Як там на війні?» — відповідав, що там ми свою роботу вже майже зробили і робимо далі, а тут що називається, «ще й кінь не валявся». Коди почав влаштовувати свої побутові проблеми у столиці після вступу до докторантури, стикнувся з якимись загадковими поглядами і натяками на «щось». Навіть не зразу зрозумів, що всі чекають від мене ха**ря. У мене навіть сама думка про це викликала негативні почуття образи і огиди, що доходило до якоїсь фізичної реакції в районі шлунку. Навіть виникало бажання фізичного впливу на цих … Але завдячуючи психологічній практиці, вдавалось все це переводити в розмову по душам і питання зазвичай вирішувались.  

Другий етап, який продовжувався біля року, був характерним намаганнями якомога скоріше прийти до тями і адаптуватись до нових (старих) реалій, не втративши всього того, що було набуто на війні. Я для себе його визначив як етап «щастя і збуття мрій». Це було блаженство — дописувати свої військові наративи («записки військового психолога») і видати у їх вигляді навчального посібника для військових психологів, давати інтерв’ю на ТВ (тоді це ще було можливим), активно полемізувати у ФБ на найбільш болючі теми, відвідувати театри, брати участь у майже всіх конференціях, семінарах, круглих столах з тематики психології війни (тоді таких було багато), завершувати емпіричні дослідження, публікувати статті й тези тощо. Словом, максимально зчитувати перший поверхневий шар матеріалу з себе як зонду, який був занурений у агресивне середовище війни.

Третій етап вимагав видавати завершений інтелектуальний продукт. І тут став гостро відчуватись той самий синдром повернення. Основна його сутність вже вималювалась і полягала у протиріччі між морально-етичною домінантою життєтворення починаючи з майданів і початкового найдраматичнішого періоду донбасівської війни і аморально-корупційною домінантою життєтворення, що продовжувала панувати у мирному житті. Це протиріччя виявилось важчим (принаймні не легшим) психологічним випробуванням, ніж ПТСР, що ґрунтувався на психофізіологічній основі.

Це протиріччя особливо загострилося, коли прийшов час завершення апробації і рекомендації до захисту докторської дисертації. Щоб якось утриматись у форматі «системи» традиційного наукового процесу, прийшлось вдатись до психологічної моделі поведінки полоненого — «ти ніхто, звуть тебе ніяк, мовчи поки не спитають». Але невдовзі почали з’являтись проблеми, оскільки деякі з професури, зокрема члени Спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій, стали ображатись, вимагаючи особливої уваги, яка зазвичай має бути притаманною дисертанту перед захистом. А у мене як на зло зникло почуття пієтету перед недавніми авторитетами і домінувало почуття гідності за свою повністю авторську роботу, виконану самотужки. Найбільша інтрига виникла тоді, коли готова робота у вигляді монографії була представлена для рекомендації до друку з коментарем — «Я нікому нічого не винний»…

Наявність синдрому повернення як загального явища для атовців, які повертаються з війни, найгостріше стало відчуватись в ході роботи у якості психолога-консультанта у столичному військовому санаторії, куди потрапляли військові з найбільш гарячих ділянок бойових дій. Знову свою ефективність виказала орієнтація на посттравматичний розвиток. Навіть з’явився оригінальний психопрактичний прийом «наративного діалогу», на прикладі якого можна продемонструвати генеалогію вияву синдрому повернення. Сутність цього прийому полягала в тому, що після кожної чергової консультації з ветераном кожен із суб’єктів консультаційного процесу (як клієнт-ветеран, так і психолог-консультант) викладали у тексті свій душевний стан як «відгук душі». Завдяки цьому визначалась стратегія наступної консультації.

Даний діалог представляю практично без редакції, щоб зберегти істинний нерв і реальність прояву «синдрому повернення».

 ***

Наративний діалог

Ксения военный психолог Александр Ткаченко

Автор.

Сильная слабая женщина

Передо мной сидела слабая женщина. Но это была чисто женская слабость, открывшая ее душу перед войной, пропустив ее (войну) через себя до последней капли. В то же время, ее несколько сгруппированная фигура излучала большую потенциальную энергию пушечного ядра, готового в любой момент устремиться к цели, которую оставалось только точно определить и нажать гашетку. Невысокий рост и стопа тридцать шестого размера, подчеркивающие в ней женственность, гармонично уживались с чисто мужской жесткостью и несгибаемостью перед трудностями.

Она говорила тихим, но хорошо поставленным голосом ответственного работника или преподавателя. Напротив работала видеокамера и группа киношников, снимавших о ней фильм, — фильм о женщине на войне. Они попросили меня разрешить им присутствовать в ходе консультации, сославшись на решение сверху. Понимая ситуацию и зная настырность журналистов, которым проще предоставить нужный материал, чем объяснять этические принципы в том числе и конфиденциальности, я решил в очередной раз поэкспериментировать, используя психологический эффект видеокамеры. На войне экспериментировать приходилось постоянно, что стало обычным делом. Тем боле, что Ксению (заместителя командира боевого батальона по работе с личным составом) они уже предварительно уговорили.

В ситуации видеосъемки все сказанное адресуется как— бы для всех, для большой аудитории, которую символизирует камера. Уверенности придавало то, что Ксения уже не раз говорила на камеру и была не новичком в ТВ-эфирах и соцсетях. Это была моя с ней первая, вступительная, консультация и надо было дать ей возможность просто первоначально свободно выговориться, а мне понять суть проблематики и сориентироваться в стратегии работы.

Этот первый поток сознания продолжался битых три часа. Ксения все говорила и говорила, камера все снимала и снимала, киношники едва успевали менять кассеты. В очередной раз улетели в небытие экологические нормы традиционной психологической работы, ограничивающие длительность консультации не больше часа. Я хорошо понимал, что этот начавшийся поток излияния души останавливать нельзя до тех пор, пока он сам не иссякнет, а говорящий почувствует облегчение. И действительно, после окончания работы девушка-журналист заметила, что Ксения заметно повеселела.

В этом потоке удалось отмечать и структурировать наиболее важные и эмоционально насыщенные содержания. Вполне естественно, что чаще всего и наиболее эмоционально говорилось о смертях:

  • о личностях погибших и обстоятельствах их гибели;
  • о действиях и попытках спасения или транспортировки (эвакуации);
  • о перипетиях документального оформления смертей;
  • о цинковых гробах и особенностях их добывания и использования;
  • особенно тяжело было сообщать родным и общаться с ними. Ведь они зачастую бессознательно обвиняли в смерти того, кто принес эту страшную весть;
  • о раненых, которых удалось спасти. Таких было значительно больше, но Ксения говорила о них значительно меньше.

Явный негатив и какая-то злость выливались в сторону «аватаров» (злоупотреблявших спиртным, особенно тех, кто это делал на боевых позициях). С ними Ксения поступала жестко. Мне показалось, что даже жестче, чем мы в свое время. Например, письма на родину с описанием их «подвигов» с соответствующими фото. У нас это было самое страшное наказание, до которого так ни разу и не дошло. Наверное, срабатывала мужская слабость…, или солидарность.

С какой-то теплотой матери — берегини она говорила о бойцах как о непослушных детях (реально это были взрослые мужики, имеющие своих детей и даже внуков), которых надо постоянно оберегать от шалостей и необдуманных поступков. В эти моменты она полностью становилась женщиной, похожей на наседку, готовую взять под свое материнское крыло всех цыплят.

Были небольшие, но довольно четкие вкрапления из семейной жизни и ее полной неопределенности после войны. Первый визит домой оказался довольно драматичным и полным непонимания. Стало понятно, что «такой» ее дома никто не принимает и не понимает.

Не раз звучала фраза, что на войне психологически было гораздо легче и понятней. А в мирной жизни мегаполиса ее пугает большое пространство и скопление народа в одном месте (а вдруг «прилетит» и что будет?). Хочется уединиться, уйти в себя.

Держало в тонусе и не позволяло расслабляться понимание того, что в конце концов надо сделать выбор между ставшей такой привычной и даже психологически комфортной «войной» и таким непонятным, пугающим и тревожным «миром». Сейчас или никогда? — примерно так можно было читать вопрос в ее лице. Было понятно, что если сейчас уходить (возвращаться) опять на войну, то становится реальной опасность остаться там навсегда.

Ксения вспомнила несколько ситуаций, когда бойцы в состоянии аффекта «шли в атаку». А потом, если такового удавалось вовремя остановить, отбить и спасти, он ничего не помнил из того, что с ним было. Но чаще они просто погибали или «пропадали безвести» (обычно с такой формулировкой сообщали родственникам). На войне такая формулировка была самой тяжелой не только психологически, но и экономически.

***

В следующую встречу киношники меня уже ожидали у двери. С учетом этого, Ксении было предложено еще раз излить душу о самом тяжелом и как — бы отдать все это в мир через камеру. Речь шла о подробном, насколько это было возможно в ограниченное время, рассказе о всех «двухсотых». Ведь каждого из них она помнила до деталей: в лицо и события гибели, попытки эвакуации и спасения, сообщения родным и пр. Все они стояли перед глазами, и всех их надо было просто «отпустить» от себя и «отдать» туда, где им «лучше» и где надлежит быть в «следующей жизни».

Слушая это откровение, я для себя отметил, что многое практически повторилось из ранее услышанного, но с некоторыми подробностями по наиболее драматичным ситуациям. Очередная порция смертей, эвакуаций, попыток спасти, сообщений родным, личных переживаний ушла в камеру в течение следующих двух часов.

***

В третий раз киношников уже не было, зато я увидел на столе свою последнюю книгу «Психолог на войне и после…», очевидно оставленную ими для Ксения. В конце консультации я ее подарил с пожеланием самой написать нечто подобное.

Отсутствие киношников показало, что наиболее важное из внутренней жизни той огромной массы тяжелых переживаний десятков смертей и больше сотни раненых, пропущенных ею через себя, «ушло» в видеокамеру. Пришло время предметно искать смысл войны для самой Ксении.

Ксения снова стала перед выбором — оставаться «здесь» или уходить «туда». В определенной фазе разговора, когда она употребляла термин «возвращение», некоторое время было непонятно, о чем конкретно идет речь — возвращение «на войну» или «в мирную жизнь». Тогда была предложена метафора «весов», на одной чаше которых четко обозначилась «война» со всеми ее смертями, ранеными, непослушными «детьми — бойцами» и прочими переживаниями, пропущенными там через себя. А есть ли что-то, что можно было бы положить на другую чашу «весов» в мирной жизни…?

Для удобства Ксении было предложено три пустых стула, садясь на каждый из них по очереди, она описывала себя до, во время и поле войны. Садясь на первый, «довоенный», она называла себя Ксенией. Садясь на второй, «военный», наиболее комфортно звучало — Петровна. А когда села на третий, «послевоенный», задумалась, а затем довольно уверено сказала — Ксения Петровна.

Немного задумавшись, как-бы переключаясь, Ксения сразу повеселела, заметно оживилась, изменилась в лице и тут началось интересное. Она вдруг активно стала вспоминать свою довоенную жизнь. Постоянное стремление к экстриму, даже хотела прыгнуть с моста на резиновом фале, путешествия, особенно горные и т.п. Она вспомнила свои две недописанные диссертации по экономике, свою семью и двух оставленных в мирной жизни мужчин, — мужа и уже взрослого двадцатишестилетнего сына, которых фактически прикрыла собой и уберегла от войны. Когда хотела уволиться, отслужив первый год по мобилизации еще весной 2015— го, сыну пришла повестка явиться в военкомат. Но в военкомат пошла снова она. Там было негласное правило — на войну из семьи забирать кого-то одного. Так Ксения снова оказалась на войне.

Теперь, очевидно, пришла очередь ее мужчинам прикрывать ее саму, но уже в мирной жизни.

Ксения вспомнила свою работу в столичном министерстве на ответственной должности. Вдруг стала говорить о вопиющем противоречии в заработных платах и о том, сколько согласно наших финансовых документов, стоит человеческая жизнь на войне. Оказалось, что от трех с половиной до семи тысяч?! Это разница в зарплате военнослужащего на передовой, в ближнем тылу второй линии и в материковой Украине где-то на военном полигоне. Но еще больший абсурд оказался в зарплате командира боевой бригады, отвечающего за тысячи военных, боевую технику и главное, за территориальную целостность и безопасность страны, уступающей столичному чиновнику такого же ранга, особенно ни за что не отвечающего и уж точно, за безопасность страны.

Во как!?

Ксения вдруг стала понимать, что все это и еще многое другое ляжет на другую чашу тех самых «весов».

А та война, пропущенная через себя, ее закалила и сожгла мосты к отступлению. Она сделала ее сильнее, жестче в принятии и реализации решений, по военному принципу «черное и белое», что значит делать или не делать, где последнее исключено. Исключено потому, что не делать — это предать ту «роту» погибших и покалеченных, пропущенных через себя и создавших в ее душе надежный «заградотряд» к отступлению и одновременно духовный стержень ответственности и уверенности в себе. Это была другая, хотя все та же слабая, но уже такая сильна женщина.

Правду говорят, что сила женщины в ее слабости.

***

Этот текст, как рефлексию нашей работы, я по частям после каждой консультации отправлял Ксении. Это ей понравилось и мы договорились, что она тоже будет перед каждой следующей консультацией направлять мне свой текст как саморефлексию.

Ксенія.

Как договаривались, буду писать все то, что приходит в голову.

Є два життя, точніше три, але останнє ще як за хмарою. Перше життя, до війни, точніше до Майдану. До того моменту коли зрозуміла, що логічно-законного методу завершення Майдану немає. І щось буде. Це я зрозуміла ближче до нового 2014 року.

Потім все швидко — війна. Нерозуміння, страх за те, що не вистачить сил. Першу ніч після мобілізації не спала, було страшно. Війна з ким, з Росією.

— Хто Ми?

— А то Росія!

Коли питають за минуле, то мені тяжко орієнтуватися.

— Яке минуле? До грудня 2013-го, чи під час війни.

В березні цього року (2017р. — ред.) коли вже була в шпиталі, мені хотілося повернутися туди, на три чотири роки назад. Таке враження, що як з іншої планети прилетіла. Ностальгія. Думала старість, нерозуміння елементарних речей. Я зайшла в магазин «Космо», а там нові види косметики, як малювати брови. А я це пропустила. Знайома завела в магазин, а я не змогла нічого вибрати. Я не знала, що мені подобається. Боялася приміряти нову річ.

Тут, в санаторії, через декілька місяців дуже цікаво дивитися за «нашими». Їх видно. Навіть можна визначити, чи солдат, чи офіцер. Солдати, — ті, що не мали особового складу, бояться смерті. Був тут мій хлопчик. Він декілька днів повторював — «якщо виживуть».

Фронтові офіцери, сержанти, хто мав підлеглих, інші.  Вони як в скафандрах, — мовчазні, говорять по телефонах, гуляють наодинці. Шукають усамітнення. Цікаво це видно в їдальні, хто як їсть, швидко мовчки, або навпаки

***

За декілька місяців зустрічалася із священиками різних конфесій. Всі пропонували допомогу. Більше за все просто бісила пропозиція одних священників виступити і розповісти, — «як Бог спас». А роздратувало те, бо я — це не спасіння. Залишитися живою — це не дарунок. Це тягар відповідальності за тих, кого немає, і за своє життя.

Чому заговорила про віру. Вчора о 8-й ранку повідомили, що у Микити Я. (Шайтана) народився син. Це не просто дитина. Шайтан прийшов в бат в березні 2016-го. Їх було 6 молодих лейтенантів. Він, Микита, був природжений військовий. Фактично зразу у зв'язку з обставинами він став ротним. Командиром роти ПС. Уявіть — 21 рік і рота ПС.

18 грудня він Микита повів групу своїх на штурм. Сам визвався, хотів довести авторитет. Я чула, як він проводив інструктаж. З боку замполіта мені не сподобалося, що питання планувалося вирішити тільки їм. Але його слухали.

Як зараз пам'ятаю, як він пішов на операцію. В очах — або герой, або ... Сталося так, що він — Герой України, але посмертно. А очі живого пам'ятаю. В нього дуже молода мати. А ще дівчина. В січні 2017 року у Львові вони повинні були вінчатися і побратися. Дівчина була вагітна. Сепари повернули тіло 25 грудня, перед новим роком. Зірку Героя мати отримала 31 грудня з рук Президента. А я тоді думала про дівчину. Західна Україна, вагітна дівчина. Молода вагітна від коханого, якого вже немає. Як то їй. Іноді дзвонив брат. І ось новина — народився маленький.

Спочатку радість, а потім я просто ридала. Проклята війна. Ось герой— ця дівчинка, яка народила маля свого коханого, знаючи, що ніколи син не зможе відчути рук тата. А менталітет Західної України...

Спіймала себе на думці, чому останнім часом я читаю Біблію, і саме те, що хочу. Іноді тихенько читаю молитви. А різниця проста. Я не прошу щось зробити. Я не хочу, щоб хтось був поруч у цьому спілкуванні. А прошу я, щоб збулося те, що хоче Він, Бог, а не те, про що мрію я.

Чомусь я жива? І Він то знає, а мені ще не дійшло.

Ось ще одна зміна війни. Ти чекаєш наказу від сили з неба на дію.

І тут теж парадокс, а якщо цим скористаються… Це може бути біда.

Вчора була в лікарні у психіатра. Ці приступи плачу доводять до сказу. Думала все, з'їхала з розуму. Але ні. Я нормальна. Це якесь таке, що кажуть лікарі. Але цікаво інше. Лікар дійсно пропонувала побути якийсь час десь у лікарні. Я сама зізналася, що я не погоджуся. І в мене виникла ідея.

В кожній області є реабілітаційні центри для атомників при шпиталях для ветеранів війни. Це лікарні, яка є і в Пущі. Чомусь спрямування лікування тільки на серцево — судинну систему та неврологію. Приймає або кардіолог, або невропатолог.

Ні, є кабінети психологічної реабілітації і по штату психологи. Там більше ветеранів. Як правило, психологи, психотерапевти — це по одному і тільки в одному відділенні.

По правилам, демобілізований повинен раз в рік направлятися в такий центр реабілітації. А якщо на їх базі зробити ось ці лікарні. Всі, майже всі атошники тяжко виходять з війни. Самі до психологів, психотерапевтів не підуть. А тут — просто реабілітаційний центр. Не психушка, немає обліку. І тримати їх стільки, скільки скаже психіатр. Процедури — спорт, басейн, то майже все готове. Тільки трішки змінити профіль лікування.

***

Ще питання яке турбує. Так, рішення прийнято. Йду додому. За декілька діб їхати в частину, там ще декілька діб папірців і все. Але як сказати своїм — все, я поїхала, тепер я не Ваша мама. Відчуття, що ти кидаєш своїх. Якщо запитати, хочу їхати чи ні, відповім — душею ТАК. Не дочекаюсь. Вже знаю, хто буде сваритися, кого буду повертати з «сезече» (самовільне залишення частини — ред.). Хто буде радий, хто насупиться і почне бурчати, чого повернулася. Буде жахлива кількість питань. Зустріч з новим командуванням. Не боюсь. Там всі рівні. Боюся прощатися. Коли настане той момент, коли погляди будуть в останнє. А наступний вхід в АТО буде без мене. А я дома, в теплому ліжку, постіль, улюблена справа, тренажерний зал. Улюблені страви і мрії повернутися туди.

А з іншого боку, залишитися там… і я втрачу роботу (часу зайнятися наукою там не буде). Втрачу ту пристань, куди повернутися. Мене не зрозуміє ніхто, ні мати, ні сестра, ні син. Я втрачу чоловіка. Роки йдуть. А що буде після війни (якщо повернуся). Буду одна, стара, нікому не потрібна, брехлива старушенція з вічними принципами і ідеями, які сама не реалізую, а більше ніхто їх не буде слухати. Такий собі «святковий пиріг» на свята, на які будуть запрошувати.

Автор.

Война — дело временное

В очередной раз в работе с Ксенией присутствовали киношники. Предварительно попросили поговорить об отношениях с ее мужем, который приезжал в выходные.

Буквально перед самой консультацией я получил от Ксении очередной текст, поэтому предожил начать с этого. Наиболее актуальной была проблема ухода из армии, что, по ее мнению, могло побратимами восприниматься как предательство. Мол, бросает своих «детей» на произвол судьбы. Затем сразу заговорила, что умирать оказывается легче, чем затем со всем этим жить тем, кто остался.

Эту мысль Ксения повторила несколько раз, вспоминая своего погибшего командира роты, совсем молодого лейтенанта 21-го года от роду. В конце декабря прошлого, 2016 год, он повел свою роту в атаку, отбили важный стратегический плацдарм, но ценой нескольких жизней, в том числе и командира. Звезду Героя Украины получала его мать из рук Президента перед самым новым годом. Но переживания и угрызения совести мучают Ксению по сей день. Она до деталей помнит глаза этого мальчика, когда он инструктировал личный состав перед атакой. И по сей день ее мучает сомнение, что всю ответственность за предстоящий заведомо жестокий бой он возлагал лишь на себя и своих бойцов. По сути, он сознательно шел на смерть. А в этот момент его дома ждала беременная невеста, с которой они хотели пожениться.

И вот совсем недавно Оксана узнала, что у Никиты родился сын…

Ксения на уровне головы приняла твердое решение уходить из армии, но внутренне в душе чувствовала большое сопротивление, что и стало основным предметом нашей работы. Я тоже совершенно четко понимал, что война для нее пройденный этап и надо идти дальше, в мирную жизнь. Н вот в какую? Я чувствовал у нее страх непонимания ответа на этот вопрос. Если на войне главной задачей было «разрушать», то в мирной жизни придется «создавать», что в общем-то, гораздо сложнее. Причем, создавать что-то большое и важное, соизмеримое с тем эмоциональным и смыслодефицитным грузом «за что воевали и погибали». Наверное, ответ мог скрываться в моменте «прощания» с ее батальоном и боевыми побратимами и ее обоснованная мотивация такого решения. В идеале, ситуация может сложиться так, чтобы сами боевые товарищи ее отпустили и благословили в мирную жизнь.

Ведь на войне все было «временным» — блиндажи и другие сооружения, техника и даже сами люди. Ведь по законам войны, особенно в случае большого фронтального наступления (а именно такового мы ожидали со стороны России вплоть до конца весны 2015 г.) вся передовая линия разделения, которая тогда удерживалась практически на 90% мобилизованными, должна была быть сначала вспахана артиллерией, затем отутюжена танковой атакой, а раненых и оставшихся в живых добивала бы пехота противника (а те это обычно делали с удовольствием).

Если посмотреть на личный состав, состоящий в основном из взрослых мужчин и даже дедов, старую рухлядь — технику, стреляющую раз через три и доезжающую до места назначения раз через пять, строящиеся кое — как, кустарным способом окопы, укрепления и блиндажи, да и все материальное обеспечение, почти полностью лежавшее на волонтерах (новую форму я получил только в сентябре 2015г.) — становится понятна эта зловещая «временность» и государственная «рачительность», насквозь пропитанные потенциальными смертями и опасностью уничтожения. А действительно, зачем тратиться на то, что предназначено для уничтожения.

Уже после демобилизации мне жена как-то передала слова нашего замполитає

— «Это все смертники.

Эти слова, оброненные в суе, глядя на неуклюже танцевавших в казенных армейских дубовых берцах нескольких подвыпивших мобилизованных бойцов под музыку приглашенного ансамбля после торжественного принятия присяги еще в ППД незадолго до выезда, ее ошеломили и одновременно, буквально мгновенно, окончательно привели в новый социальный статус — «жены атошника».

Помню, что тогда она была единственной женщиной, которая старалась активно со всеми общаться и как-то особенно весело резвилась. Теперь понимаю, что тогда для нее это было как в последний раз.

Вскоре мы уехали на войну.

Но сейчас у Ксении, как и у меня, эта война позади. Просто прошло время той самой «временности» и настало время созидания «постоянного». Думаю, что у нее уже есть планы на этот счет, причем, вполне конкретные и серьезные, что называется — соответствующие жизненному моменту. Иначе и быть не может. Тогда зачем этот глобальный жизненный эксперимент?

Автор.

Это Я такая

Одна из наиболее сложных проблем у возвращающихся с войны ветеранов — это отношения с женами и вообще с женщинами. Ушел «свой», а вернулся «чужой» — примерно так это выглядит в упрощенной форме.

Действительно, с войны мужчины приходят совсем другими — гораздо более жесткими и какими-то непонятными. Это настораживает и даже пугает их жен, да и вообще женщин, что часто приводит к неприятию и в конечном итоге к расставанию.

Вот представьте. Достойно отвоевавший ветеран возвращается с войны домой в свою семью. Там, на войне, он защищал Родину, которая для него олицетворялась именно его семьей. Там он не мог позволить, чтобы к нему домой пришла та российско-путинская чума, которая буквально перла с востока. Для него легче было погибнуть, чем отступить или сбежать. И вот он возвращается в ту самую семью и встречает полное непонимание и нежелание понимания. Хуже, если жена не просто уходит…, а уходит к другому, более «умному», сумевшему откосить от армии, а иногда еще и «приварившему» на этом. С подачи такого «косаря» она (жена) считает мужа-ветерана дураком, воевавшим «заденьгипорошенко».

Зачастую не лучше, если такая жена идет к психологу (чаще тоже женщине, называющей себя «кризисным психологом», которая начиталась импортных книг по военной психологии и может даже съездила пару раз в АТО). Такая ей в лучшем случае расскажет, что ее муж травмирован войной и его надо возвращать в прежнюю жизнь (то бишь реабилитировать). Часто при этом добавляет, что он потенциальный психопат («они все такими возвращаются»), у него военный синдром (ПТСР) и его надо лечить. Все это, подкрепленная «поддержкой специалиста» жена, вываливает дома мужу — ветерану и настоятельно рекомендует ему обратиться к психологу и «полечиться». Наверное, поэтому многие ветераны на дух не переносят подобных помощников-психологов, стремящихся им «нанести помощь» (а таких «помогальщиков» оказалось большинство среди «кризисных» психологов).

Эту проблему я тоже обсуждал со своей женой, которая практически воевала вместе со мной, наверное, преживая дома больше, чем я на войне. Как-то в ходе очередного обсуждения она на меня посмотрела с выражением лица, на котором пробивалась вся палитра пережитого ею за то время, и сказала

— Это Я у тебя ТАКАЯ.

Этим было все сказано. Больше подобных вопросов я ей не задавал.

Хотя я знаю, что она тоже обращалась к психологу и рекомендовала мне где-то найти возможность себя отработать после войны. И я таки нашел такую возможность с побратимами в рамках подвернувшегося проекта по принципу «равный — равному». При этом больше изучал их работу и по ходу отрабатывал себя. Интересно, что сам факт моего такого «обращения за помощью» позитивно повлиял и на жену. Может быть она тоже у себя что-то подправила.

Спустя год все стало на свои места. Я кардинально поменял свою профессиональную и научную жизнь, которая стала гораздо более насыщенной и интересной. Все больше стал замечать свое новое Я и помогать это делать еще воюющим бойцам и возвращающимся с войны ветеранам.

Довольно часто, еще до войны, я много слышал от женщин, что у нас перевелись мужчины, что они ни на что не способны, что из-за них у нас вырождение нации и т.д. и т.п. Поэтому они (женщины), такие умные, красивые, жизнеспособные и перспективные из-за этого не могут себя полноценно реализовать.

И вот пришла в наш дом война и показала, что настоящие мужчины у нас таки есть. И это настоящие мужики, личности, способные не только защитить свою Родину, свои семьи, а затем еще и перестраивать (или строить наново) эту самую Родину. А где же те женщины, способные не только «подносить патроны» и «залечивать раны», но еще и вырасти до их (мужчин-ветеранов) нового понимания жизни, помогать это понимание воплощать в реалии и, извините, еще рожать и воспитывать достойных граждан?

Этот вопрос я задавал настоящей женщине, отвоевавшей три года в качестве заместителя командира боевого батальона по работе с личным составом, пропустившей через себя больше сотни смертей и ранений. Таковых наверняка могло быть больше, если бы не эта «женщина-берегиня». Она в свои сорок пять сразу после возвращения с войны еще и собирается рожать! На радость молодому мужу, которого уберегла от войны.

Этот вопрос я также задавал еще совсем молодой женщине, снимавшей кино о «женщине на войне». Она аргументировала желанием современных девушек побольше получать удовольствий, путешествовать, наслаждаться жизнью и нежеланием подстраиваться под молодых парней-ветеранов, у которых в голове что-то совсем иное.

Пока вразумительного ответа на этот вопрос не нашел…

Ксенія.

Почала звертати увагу, що коли є достатнє фізичне навантаження (але так, щоб до втоми, коли ледь ноги тягнеш) немає приступів.

Думка прийшла вчора. Думала, ми там без шкіри, як оголене м'ясо. А вчора здалося, що то не так. Попадаючи туди, на війну, на мене натягнули невидимий скафандр. Він допомагає не боятися, швидко реагувати, не боятися «200»-тих і «300»-тих,  бути в однаковому стані «смирно», як команда. В стані уваги. Чим довше ти на «0», тим більше цей скафандр приростає до тіла і до мозку. Ти людина, але без права на помилку і права жалітися, прощати те, що вибачити не можна. Такий собі інопланетянин. Треба, щоб так було в голові, бо ти захищаєш Батьківщину. Іншого немає.

І тут бац, — мирне життя. Скафандр треба зняти, бо ти не відчуваєш нічого. Точніше, цей скафандр не до чого. Я знімаю, і ось проблема, він приріс. Під ним тільки нерви і м'ясо. Дотик — біль. Вітерець — біль. Все біль. Те ж з головою. Мозок , він є. Але, як біомаса, яка ось-ось хлюпне на землю, бо не тримається і від всього болить. Все є — руки ноги. Ніхто нічого не бачить, а ти людина без шкіри.

В мене враження, що я народжуюся знову. Я у мами в животику, тільки зовні. Таким чином може народитися нова людина. А якщо уявити що у дитини до війни, до фронту, були проблеми з навчанням, роботою, талантами, то виходить, що якщо вміло зліпити це тіло і мозок біомаси, ми можемо дати людині шанс бути навіть геніальною. Нові люди. Значить ми будемо розумніші за японців J . Тобто, війна — це чистилище, як радіація Чорнобиля.

***

Почала читати біблію, священне писання. Ні, не все підряд. Закриваю очі, відкриваю навмання сторінку, і читаю. Ще багато чого не розумію, але є прості речі, аксіоми життя. Не скажу, що я віруюча, але вірю, що зверху хтось керує життям і він не бажає зла. Цікаво, Бог не дає війни, її розпочинають люди. Якщо м’яснику дати ніж, він буде різати м'ясо, а агресивна людина може вбити. Отже, де та грань, кому що дати?

І друге питання, воно мучило всю ніч. Якщо війна не від вишнього. як припинити? Землю створив Бог, значить неньку Україну теж. Я люблю Україну, значить люблю того, хто її створив. А той, хто створив, не хоче війни. Значить ця війна не є спасіння від ворога. Це більше помилка і є щось, щоб все змінити, щоб був мир. Як мама, коли діти розбушувалися. Ти їм даєш покарання. Звісно, як мама, шкодуєш.

Людина, яка створила шедевр, буде його любити, але не знищить його. Тому і нас там зверху ніхто не хоче знищити. Щось хочуть сказати, щоб дійшло. Якби зловити це. Європа — не ідеальна. Про росію говорити не можу. Не вистачає знань і часу читати.

***

Ще одне моє «дитя» втекло в «сезече» з полігону на війну, на передову(звісно «пс»).

Що робити з ними?

То свідомий патріотизм ?

Необхідність адреналіну?

Неможливість жити без ризику?

Бажання доказати, чи помститись, чи боязнь цього світу?

Як їм це розрізняти?

І що буде після війни з ними?

Автор.

Взрослеть и создавать

У Ксю сейчас четко проявляется «родитель» и «ребенок». С одной стороны она «мать-берегиня», переживающая за каждое свое «дитя», а с другой — «маленькая девочка», со страхом смотрящая в новый мир в поисках «родителей» для защиты. Но строить и создавать может только «взрослая» Ксения. Строить сначала «для себя» самой, собственной новой (новой ипостаси) личности, а затем и «для других», создавая новое общество.

Для этого у нее есть огромный (практически беспредельный — сколько потребуется, столько и прибудет) энергетический и жизненный потенциал, доступ к которому открылся на войне. И его надо использовать и задействовать соответственно, иначе он просто пустит ее «в разнос». А главным продуктом, который и будет результатом такого испоьзования этого потенциала, есть смысл — обретение смысла той самой другой, новой жизни, ради которой воевали и погибали. Задача супер сложная и не для слабонервных.

Нужна «взрослая», самодостаточная, целостная во всех отношениях личность. Этим определяется стратегия ближайшей мирной жизни. Стало быть — надо «взрослеть».

На этом пути четко вырисовываются два направления.

Первое (чисто профессиональное) — возвращение на работа в свое министерство, но с конкретными задачами и целями менять систему, прежде всего в армии, где как рыба в воде. Знакомо все и снаружи и изнутри. Вряд ли кто-нибудь сможет быть более компетентным.

Для большей весомости и интеллектуальной «изящности» своих аргументов хорошо бы параллельно активизировать диссертационное исследование. Тогда все новшества будут подпадать под статус «экспериментальных», что обезопасит от возможных «глупых» вопросов (типа, «А на каком основании вы это делаете?»).

Второе (для души) — помощь ветеранам (вчерашним «детям») находить себя и обустраиваться в мирной жизни. Чтобы не убегали на войну в СЗЧ (а на самом деле от себя, своего «детского» страха перед новой жизнью), а сначала приходили в себя и затем брались за дело творения той самой новой жизни.

Работа с Ксенией мне все больше напоминает карабканье ее как скалолаза по крутой стене, где страховкой есть психолог. Почему-то вспомнилось, как учил подниматься по скале своего сына (тогда ему было лет семь, не больше). Хорошо помню, как мертвой хваткой держал страховочную веревку, обмотав ее вокруг пояса. На удивление, сынуля довольно быстро одолел ту первую свою стену.

На скале, как и в психологической работе, надо было хорошо прощупывать пальцами рук и ног каждый уступ или выступ, хорошо проверить на устойчивость и крепость, прежде чем сделать очередной шаг-подъем. И как только доберешься до заветного последнего уступа на верху скалы, сразу же откроется следующая, еще более крутая и высокая стена-скала, на которую придется карабкаться.

Сейчас важно определиться с Ксенией в способе такого «карабканья» как творения своей новой личности и жизни. Сейчас это происходит как своеобразный «смысловой диалог». На каждый ее смысловой меседж после очередной консультации она получает ответный смысловой меседж психолога и так далее.

Ксенія.

Вчора був священик. Я подзвонила нашому батальйонному священику, сказала що болить. Приїхав священик, мого віку. Він був там. Навіть чув про мене. Сам з Володимирського собору. Було легко. Не потрібно було договорювати, він все розумів.

Запам'яталася розмова про живих загиблих. На моє, чому я залишилася живою, він пояснив, що померти треба заслужити. Там немає проблем, а тут є. Ще казав — «ти мрій, але не плануй». Війна, то заздрість і впертість наша, людська. Він не читав проповідей. Не вказував. Не звинувачував в якихось подіях. Не підкреслював грізність. Не задавав питань. Стало легше.

Цікавий обряд, якщо проходити його в перше. Але там я б ніколи не змогла б говорити зі священиком, бо ти на війні.

Два дні думала, як почати історію життя на війні.

Все було, мабуть, як у всіх Майдан. На Майдан вийшла 22 листопада 2013-го з дитячою надією, що він, «той», підпише асоціацію. Я в неї вірила, бо бачила (завдяки роботі як ми скочуємося не в совок, в кадироащину). А цивілізовано припинити жах корупції було неможливо. При тому, що я йшла туди, не довіряючи жодному типа «лідеру» чи політику, як і зараз, крім декого, але то потім. Я прийшла в дощ 22-го числа. Людей було мало, ніхто не знав, як і що робити, але була надія. Політики кричали з трибуни, а в душі було — «ось він побачить і підпише».

Після побиття дітей та влада для мене вмерла. Я бачила очі дітей в Михайлівському. Бажання допомогти, а я не медик.

Потім пішов Майдан. Розуміння, що не можна змінити все законно. Питання, як? 18 січня було тим днем, коли я зрозуміла, що таке воля. Потім, вже думаючи, прийшло, що завжди думай вперше про людей, а не про себе. Люди тебе піднімуть до небес і так же скинуть. В першу чергу люди.

Майдан — обличчя, очі. Я, маленький гвинтик, щось могла змінити. Тоді перший раз усвідомила, маленьких гвинтиків не буває. Далі військомат, перший раз. Потім 30.03.2014, військомат і питання — підеш? Відповідь була — так.

Але було цікаво — чому я, жінка? Виявилося, що у чоловіків були обставини. Далі 40 хвилин на збори і дорога в невідомість. Дитя асфальту (так називали мене хлопчики) їхала невідомо куди. іІ що буде далі?

Оформлення маленька кімната зі спільним душем, туалетом, і ніч без сну. А що далі, коли почнеться справжня війна (чомусь здавалося як в кіно). Яка я була наївна!

Автор.

Ксю

В этот раз я увидел совсем другую Ксению, чем в нашу первую встречу. Теперь она была больше похожа на Ксю. Так она себя назвала только раз за все наши встречи. Но, почему-то мои ассоциации выдернули из памяти именно это имя. Она была живая, она ожила.

Это была уже не та маленькая «девочка», переживающая неизвестность вступления в непонятную новую жизнь. Это была переполненная напористым задором, озорная девчонка, входящая в новый, полный захватывающих приключений мир, которой «море по колена». Она сыпала бисером своих жизненных планов, самых радикальных и невероятных, ранее просто казавшихся фантастическими и неосуществимыми. Она делала это, не обращая внимание на мое замечание по поводу того, что «если хочешь насмешить Бога, расскажи ему о своих планах». Казалось, что в этот момент она была готова сворачивать горы. Она бала готова начать это делать прямо сейчас. Уже буквально завтра выходить на работу и начинать действовать, не теряя времени на положенный после дембеля отпуск для отдыха.

Это была наша завершающая встреча с Ксенией. Через несколько дней она уезжала на полигон в свой батальон. Там оформление дембельских документов, прощальный аккорд с киношниками, прощание с побратимами и боевыми товарищами. Это последнее волновало ее больше всего. Все это обязывало ставить жирную точку на войне, одновременно ставая в низкий старт в мирной жизни— это я о своей тактике крайней консультации.

Здорово помогло предварительное общение со «своим» батальонным батюшкой, прибывшем по первому зову. Было заметно, что после исповеди у нее упал с души камень пропущенных через себя переживаний смертей боевых товарищей и просто обычных бойцов. Особенно прояснил ответ батюшки на вопрос — «Почему я не погибла»? А ответ был такой— «Смерть на войне еще надо заслужить». Выходит, что те погибшие, за которых она так переживала, удостоились чести и заслужили смерть в бою за Родину!

Поэтому, эта наша итоговая встреча принадлежала только ей, чтобы максимально подскрести все видимые сусеки своих военных переживаний перед мирной жизнью.

Первый вопрос, который она задала, касался боязни некоторых незнакомых людей и ожидающих ее неизвестных ситуаций. А ведь на войне было много таких «незнакомых» людей и ситуаций. Как проблема решалась там? Примерно так прозвучал мой встречный вопрос, на который Ксю сразу же нашла ответ. Там надо было просто идти на страх и выполнят боевую задачу. Ведь боец боится до первого выстрела, после которого начинается действие. И тогда уже не до страха, который просто срабатывается в действии. Надо воевать и действовать. В мирной жизни так же. Где страшно — туда идти и действовать. Это простой закон жизни, развивающей целостную самодостаточную личность.

Ксю вдруг на мгновение задумалась, очевидно вылавливая у себя какую-то мысль, неожиданно навеянную нашим разговором. Она резко изменилась в лице, которое, не теряя обретенной живости и светлости, вдруг стало серьезным и даже жестким. Она заговорила о Степановке. Вернее, о степановской трагедии.

Это была одна из первых больших трагедий нашей только-только возрождающейся армии. Еще за несколько недель до Иловайской. В этом населенном пункте расположился батальон Петровны, находившийся в составе недавно сформированной бригады. Все было сделано привычно и совсем по мирному. Расположение техники и личного состава представляли собой идеальную мишень для артобстрела противника. Тогда мы еще не могли до конца поверить во все коварство российского «брата».

И он долго не заставил себя ждать. В ход пошло все, включая «грады», гаубицы и танки. «Тридцатка» фактически была разбита. Еще несколько сумбурно, но уже гораздо содержательней, она в очередной раз вспоминая эту ситуацию. В общем потоке, буквально изливающемся из ее души, удалось довольно четко выделить несколько историй, затронувших и меня.

Что может быть страшнее для родителей, теряющих любимых сыновей!

Мать, ожидающая с войны погибшего сына.

Его тело было изуродовано до неузнаваемости. Петровне пришлось принимать участие в опознании. Перед ней с опознания вынесли потерявшего сознание мужчину. Было очень страшно, но она собралась и прошла все формальности. В итоге она его не узнала и акт так и не подписала. Не поверила в смерть своего сына и мать. Они с Петровной были примерно одного возраста и обе имели сыновей, поэтому хорошо понимали друг друга. Неумолимая экспертиза на ДНК дала подтверждающее на 99,9% заключение, что это ее сын. Но материнское сердце так и не поверило. Она даже не ознакомилась с этим заключением.

Но когда матери привезли гроб с телом, она все-таки его похоронила. Все равно там чей-то сын. Пусть хоть чья-то душа успокоится. На следующий день после похорон сильный ветер сдул с венков на могиле все ленты с надписями имени ее сына… Она ждет его по сей день.

Отец, потерявший единственного любимого сына.

За ним (телом сына) приехал отец и Петровна помогала ему во всех, обычных в подобных случаях, организационных и формальных перипетиях. Особенно правильном оформлении необходимых документов и транспортировка на родину. Тогда это еще было в новинку и ей приходилось осваивать эту страшную смертно— бюрократическую процедуру оформления «двухсотого». Все получилось. Немного позже отец, получив денежную компенсацию от государства за погибшего сына, в благодарность приобрел для батальона комплект оргтехники. На принтере, который оказался самым большим по размеру, он попросил приклеить фото своего погибшего сына.

Еще через некоторое время батальон в составе возобновленной бригады вел бои под Дебальцево. В ходе очередного обстрела один из бойцов прикрыл свою голову этим принтером. Осколок попал в принтер, пробив фото погибшего, но боец остался жив и невредим. Получается, что они и «оттуда» прикрывали своих побратимов.

Что может быть безнравственней и бесчеловечней пропаганды на крови!

Сразу после обстрела она в очередной раз четко заработала российская кровавая пропагандистская медиа-машина.

С телефонов погибших, тела которых были захвачены противником, полетели звонки и СМСки родным и близким с соответствующими комментариями и предложениями забирать тела, брошенные на произвол украинской армией. Это у них хорошо получалось, поскольку наши власти оказались не готовы к подобным ситуациям и безнадежно опаздывали и проигрывали этот информационно-психологический бой.

Очень скоро разгоряченная толпа матерей и жен собралась у ворот военной части с требованиями ответа, что случилось с их мужчинами. За своих отвечала Петровна. Толпа крайне возбужденных женщин прижала ее к воротам с криками, на подобии — «Почему ты жива, а мой муж погиб»! Петровна максимально спокойно, насколько это было возможно, и правдиво объясняла им реальную ситуацию. В такие моменты что-то придумывать или врать было невозможно. Всякий раз, как только толпа затихала, обязательно где-то в глубине снова звучал чей-то голос с подобными репликами. И толпа опять приходила в движение. Сейчас Ксю четко понимает, что это была хорошо спланированная и срежессированная провокация.

В один из таких моментов отец погибшего сына стал на защиту Петровны. Очередная женщина бросила ему в лицо дежурную фразу «А что бы ты делал на моем месте, если бы твой сын погиб»? Отец ничего не ответил и молча отошел. И тут уже разозлилась Петровна и дала автору этой фразы по физиономии, подкрепив это словами, что у этого человека как раз и погиб единственный сын.

Вспоминаю, как в купе поезда Киев-Константиновка одна молодая дончанка, возвращавшаяся домой в Донецк с заработков в Киеве на какое-то мое замечание (уже не помню точно какое), упрекнула меня подобным образом, упомянув сына. Как-то спонтанно у меня вырвалось… «не просто погиб, а разорвало снарядом». Я имел в виду ситуацию, с которой работал в тот момент. Но подробности мне уже пояснять было некому, поскольку молодая дончанка-заробитчанка уже проворно взобралась к себе на верхнюю полку и повернулась к стенке, собираясь ко сну.

Еще не раз мне приходилось встречаться с подобными ситуациями, где фигурировали донбасские женщины разных возрастов, но такие похожие в умении «спрыгивать» с подобных вопросов.

Эта крайняя консультация оказалась для меня самой тяжелой, после которой пришлось отходить еще сутки.

Ксенія.

Це був кінець червня. Батальйони бригади приймали участь в боях за Саур Могилу. Вже знадходили перші докази присутності наших «миролюбивих» сусідів. Ми несли втрати. На той час я була начфіном. Кожен ранок заходила до чергового дізнаватись про справи за ніч. В голові як молоточком стукало — «Боженька, хай буде 4.5.0.». Але на жаль, йшли втрати. Той поранений, той «200-тий». І ось знову 28.07.2014, знову «200-тий», знову «300-тий» і одного не знайшли . В обід прибігла мати «200-того». Сльози, плач. Людей приходило багато. Хтось кричав повернути сина,чоловіка. І тут дзвінок — «скажіть, де мій син»? То була жінка, яка для мене на все життя залишиться символом МАМИ.

Навіть, як символом нашої української Мами Батьківщини.

Вона дзвонила за сина. То був той хлопчик, якого не знайшли. Спочатку вона кричала — «де моя дитина»! Потім почала заспокоюватися. Ми почали говорити. Тоді я сказала (і до сьогодні для мене це догма) — «доки особисто не побачиш тіло — дитина жива». Ми поговорили. А за декілька днів Оксана Оверчук, так звали цю маму, зателефонувала знову і запитала, як починати шукати сина. З цього дня розмови стали частішими. Майже щодня. Я знала, куди вона ходила, дзвонила, писала. Чим могла допомагала. Результатів не було. Почалися дзвінки, СМСки різних волоцюг і вимагачів грошей. Вони просили приїхати в різні місця, або заплатити гроші.

З цього часу все як перевернулося. Це не я її заспокоювала, а вона, МАМА, мені розповідала, що могло статися, що дитина не виходить на зв'язок. Здається в жовтні, Оксана Оверчук подзвонила і сказала, що з Запоріжжя прийшла звістка, що знайшли сина. І тут моментально голос змінився, і вона мені— «А знаєш, немає експертизи. Не дають ДНК експертизу. Це не мій. Я знаю. Що робити, їхати чи ні»?

З Запоріжжя попередили, що якщо не заберуть тіло, то поховають як невідомого. Ми з нею мовчали, стримуючи сльози в трубку. І було прийнято рішення, що вона забирає цю дитину. Як Вона сказала — «Хоча не своє, але похороню як слід».

Пройшли похорони, на яких були якісь містичні події. Потім Оксаночка казала — «Бач, це не він. Мій живий».

І знову почала пошуки. Якось подзвонила і каже –«Ти не кажи, що шукаю, а то будуть думати, що з глузду з'їхала».

Так ми тихенько з нею і думали, як що ще підключити, щоб знайти ось цього хлопчика.

І тут дзвінок з Сєверодонецька. Повідомили, що знають, де малий. Оксана зібралася швидше, ніж повідомила мені цю новину. Зупинити її було неможливо. В мене жах. Зона АТО. Вона сама. Але, як завжди, виручили друзі волонтери. Вони зустріли Оксану в Сєверодонецьку, допомогли розміститися.

Нажаль, знову це були шахраї. Приїхала в розпачі. А за місяць знову дзвінок і вона, мама, знову шукає дитину і не вірить, що могилка на кладовищі її сина.

В мене є мрія, щоб художник зробив портрет цієї мужньої справжньої МАМИ, для якої не буває чужих дітей. І її вірі. Мати таку віру в сина, — це і є подвиг матері, як мені здається. Я дуже сподіваюся, що вона дочекається свою дитину і ще буде няньчити онуків.

Ксенія.

От, чомусь в поїзді прийшло в голову. Може так відроджується, як Ви казали, Петрівна на війні, бо дуже хвилююся. Ця історія про жінок, дружин офіцерів і солдатів 30-ї бригади. Колись, в 1939-1941 роках, дружин офіцерів тренували як і чоловіків. Мій перший чоловік теж був офіцер і отримав погони при «сересер». Нас вже тоді не вчили стріляти, але була школа жінок офіцерів. То як в армії — «дух», «черпак», «дембель». То була школа якій я вдячна. Хто жив у військовому містечку, той знає, що то одна велика сім'я, в якій дім, сім'я, робота, навчання, солдати, офіцери, всі разом. Всі все про один одного знають. І чим вища посада чоловіка, тим вища планка до тебе, до вигляду, поведінки, вчинків.

І ось на піврозвалену армію впала війна. В штабі бригади, як то завжди буває, служили жінки офіцерів. День з 11 на12 серпня 2014 року нашу бригаду майже розбили під Степанівкою. Про те, що коїться щось жахливе, я дізналась вночі. Але подробиць не було. Тільки одне — «нас накрили». 12 серпня, ранок. Інформації майже нуль. Зв'язку з бригадою немає.

Рівно о 8-й ранку на службу в формі прийшли дружини офіцерів. чоловіки яких там. Вираз обличчя можна порівняти з виразом Президента при поздоровленні з Новим Роком. За парканом частини бунт. Я впевнена, що то була провокаційна акція, бо звістка, про яку військові дізнались вночі о 7-й ранку, вже знала вся Житомирська область. Заходимо через КП. Скрізь натовп неадекватно кричущих жінок. Зі мною заходять жінки військових, чоловіки яких теж там. З отим виглядом Президента. Образи в спину. Верески, що ви вбивці і ваші чоловіки вбивці. А ці жінки йдуть.

В цей час в частині ніхто не припиняв роботу. В мене в службі сидять дві молоді дівчини, Оля і Аня. Їх родичі теж десь там. В стройовій частині у всіх дівчат, а це близько 10-ти, може більше, чоловіки там. Тиша, всі працюють. Чесно, щось запитати по роботі я не могла. Ком став в горлі. Підходить Наташа Комарова і так спокійно — «давай, що там в тебе горить, зараз зробимо». Уявіть, сутки вони не знають про долю рідних, а в мене питання що горить.

На прийомі документів сиділа Оля. Народу заходило багато, бо вже було багато поранених і загиблих з Саур Могили. А вона спокійно, голосом диктора і посмішкою, як ведучого з телевізора, всім щось пояснює. Навкруги кричать родичі, бігають люди, а вони, як мармурові. І єдине, що нагадує про трагедію, це мобільник. Ось, як вибух, дзвінок мобільного. Всі дівчата, як по команді струнко, вискочили. В очах надія і страх. Дзвінок не той. Кожну годину хтось заходив дізнатись новини у оперативного.

Сухо, без слів. Відкрилися двері. Чергова заперечувально киває головою. Двері закрились.

Ті три дні дівчата працювали майже цілодобово. То було пов'язано більше з небажання сидіти дома.

Звісно, я сиділа з ними. Не згадаю, якого числа, здається 14-го, точно на мій день народження, я зайшла в стройову і знову задзвонив телефон. То був той дзвінок, якого чекали. Вже 14-го ми знали, що втрати бригади жахливі. А бабський бунт (хай вибачать, що так їх називаю) не припинявся.

І дзвінок. Наташа. Перше слово в неї застрягло в подиху. Дзвонив чоловік. Потім долі секунди і він починає говорити про тих, кого знає. Дівчата стояли мовчки біля неї, як викопані. Ні звуку. Стройова завмерла. А вона, як диктор по радіо під час війни, повторювала — той живий, про того не бачив, того вже повезли в шпиталь — одним незмінним голосом.

Це чесно жах. Потім фраза — «поки нічого більше не знаю». І питання — «ви там як, працюєте»? І в неї хлинули сльози.

Той телефон брала кожна жінка, що була на той час. А то, здається, всі хто служив. Вони не розпитували про своїх, вони казали найніжніші слова цьому чоловіку. Далі зв'язок перервався.

Дівчат як підмінили. Все. Є звістка. Все. Виберуться. Раділи ті, що знали про своїх. Раділи, що не знали. Обнімались. Цілувались. Тримали тих, про кого було відомо що він «200-й».

Цікаво, що в цей момент вони не плакали. Просто застигли, як мармур.

Автор.

«Дух серьезности»

Одни в своей жизни стремятся к счастью, радости, удовольствиям. Считают это главным. Психологи такого плана обычно увлекаются теорией самоактуализации А.Маслоу и его «пирамидой ценностей», стараясь уходить от жизненных проблем, кризисов и страданий. Другие, наоборот, в своей жизни стараются не уходить от трудностей, кризисов, наполненных горем и страданиями. Психологи с такими приоритетами больше склоняются к теории смысла жизни, читая В.Франкла.

А что переживали те женщины украинских военных в ожидании известия о судьбе их мужчин, которых «накрыли» под Степановкой, находясь в состоянии «мраморных статуй» абсолютного спокойствия и, одновременно, четко работающего интеллекта?

Что происходило в их душах те трое бессонных суток ожидания? Вряд ли там было место для счастья-радости или страдания. Иначе вряд ли они могли так достойно держаться, переживая этот ужас — ужас неизвестности в ожидании. Ожидании самого страшного, или наоборот, радости, что остался жив. Пусть даже ранен, пусть даже покалечен, но жив.

Что происходило в душе Петровны, которая все это время была рядом с ними? Хотя она своих мужчин защитила, уберегла. Ей-то о чем волноваться? Наверное, об этом знали все те, чьи мужчины были там. Но, наверное, именно это и заставило ее обнаружить в себе ту самую «берегиню», которая затем почти три года старалась это делать на войне, оберегая других мужчин, как своих «детей». Наверное, это тогда придавало ей большой смысл своей собственной войны, который затем наполнялся, проверялся и реализовывался в реальных делах, все больше и больше постигался. Наверное, тогда она переживала за ВСЕХ— и мужчин, которых «накрыли», и их женщин, которых тоже «накрыло». Думаю, что тогда многие украдкой смотрели на нее — ее поведение и состояние. Очевидно, это в большой степени придавало сил и уверенности достойно пережить эти трое суток ужаса неизвестности.

Известный психолог С.Л.Рубинштейн, прошедший лагеря ГУЛАГа, переживший страдания и унижения от уничтожения своих трудов и самой личности, затем писал о некоем состоянии «духа серьезности», которое выше счастья-радости и страданий. Последние на фоне «духа серьезности» просто меркнут. Примерно так, как это было и те трое суток «состояния мраморных статуй» у женщин от ужаса неизвестности.

Да! Потом, когда пришло известие и стало ясно, кто «200», кто «300», кто «безвести пропавший», в их души ворвалось и счастье-радость и страдание. И те и другие плакали. Одни — от радости, другие— от горя. Но это уже было потом, это было совсем другое состояние души.

Ксенія.

Знаєте що я сьогодні зрозуміла. Для того, щоб змінити армію, треба ввести одне єдине звання для всіх — «СОЛДАТ». На моїх очах майже на моїх руках вмирає моє дитятко, мій батальойн. Це видно не по поведінці хлопців, а по очах. Я дивилася в очі. Слухала їх. І ніколи не бачила такого стану, коли у людей немає емоцій. Ні радості. Ні злості. Ви уявити не можете, як на то страшно дивитися. Вони не жаліються, не кричать, не радіють. І це мої хлопчики і дівчатка, які 2016-й рік бігали під обстрілами і сміялися.

Мій рідний, дорогенький перший бат. Вибачте, що я в такому стані і не можу нічим допомогти. Але я обіцяю, що я Вас ніколи не залишу.

Ксенія.

Сьогодні страшна ріцчниця, яка назавжди залишиться в пам’яті. Річниця проведення операції на сепарському «мурашнику». Не буду вдаватися в подробиці, хто дав команду із верхніх штабів відступити, коли позиції були наші. Але я їх пам'ятаю і буду пам'ятати ті команди і той голос в трубці з вищих штабів. Сьогодні я хочу згадати своїх хлопчиків.

Сьогодні загинув великий співак, Герой України, Сліпак з позивним «Міф».

Але також в цей день загинула ще одна чудова людина. Простий солдат Татарчук. Просто солдат, мобілізований з 6-ї хвилі. Він загинув при виконанні тієї проклятої команди «відійти». Тіло його потрапило до рук сепарів. Чому? Та тому, що моя люба 1-а рота разом з Сашенькою «Морпехом» відходила під вогнем артилерії і було багато поранених. І з них двоє дуже дуже тяжких. Тіло віддали 3 липня. В 2 години ночі привезли в морг м. Бахмут. Вперше в житті я не змогла підписати акт, що я впізнала тіло свого хлопця. Вибач солдате Татарчук. Але вірити, що то це ти, ніхто з тих, хто був на упізнанні, не хотів.

Артем Іваненко вже рік знаходиться в шпиталі. І зараз він в м. Харків з черговою операцією. 

Михаил Физик, в тебе було найтяжче поранення і шансів вижити дуже мало. Але ти вижив. Слава Богу.

Артем і Міша були найтяжчі поранені. Нажаль, солдат Татарчук так і не нагороджений. Я точно знаю, що документи на його нагородження до Адміністрації Президента не дійшли. Вони заблукали десь в кабінетах штабів.

Артем теж не отримав орден, а тільки відзнаку МО. Я пишаюся Вами і тим що я Вас всіх знала. Я ще раз прошу вибачення перед татом і мамою Татарчук, що тоді в 2 години ночі в морзі ми не змогли упізнати тіло їх сина і їм прийшлося майже два місяці чекати експертизу ДНК. Він герой.

Артем Іваненко. В той день до дембеля тобі залишився один день, а ти пішов на ту операцію і твій дембель затягнувся вже на рік.

Михаил Физик. Незадовго до операції ти приїхав з відпустки і сказав, що тепер будеш кращим. Ти і є кращий, щоб і як там потім не було.

Ксенія.

Я звільнилася. Що я відчуваю? 1 — Біль. 2 — Страх. 3 — Злість. 4.— Волю. 5 — Радість. 6 — Втому. Все це разом, як у дівчинки.

Біль. За те, що я побачила на полігоні. За те, що я бачу в ЗСУ.

Страх. Що кинула своїх і страх, що я знаю, що буду робити далі. От і боюся, щоб встигнути і вистачило сили.

Злість. Шановний пане міністр та інші керівники ЗСУ. Проблема не в вас, а в вашій середній ланці. Ви не почули тих, хто приходив по тій мобілізації. Зараз солдат не хлопчик, що заробляє. Це думаюча людина, в якої є досвід життя. Ознаки революції, пам'ятаєте. Низи не хочуть, верхи не можуть. Подумайте про це. Це актуально.

Волю. Читайте пункт 3. Я можу, я знаю, на чийому я боці. Так, я на боці наших хлопців. Шановні добробатівці. Всі всі ви вільні люди. Такими будьте. Тільки ви можете змінити все. Я за Вас і завжди була за Вас. Це є воля. Ви єдині, хто не сплутає порядок в армії і долбоєбізм.

Радість. Бо в мене розв'язані руки. Я більше ніколи не скажу, що я офіцер (нажаль це огидно зараз). Я солдат України, була і якщо треба, буду. Я бачу рідних. Я можу допомагати усіма способами. Я вільна.

Втома. Це просто втома, хлопчики дівчата, не від Вас. Десь навіть від себе. Мої любі, дорогі побратими. Я пишаюся, що Ви дозволили мені з Вами служити. Я вклоняюся перед Вами і обіцяю ніколи ні в якому разі не дати Вас скривдити. Мій любий 1-й мехбат. Ти будеш, як фенікс, з попелу. Я знаю, бо з 2014-го року в тебе є своя історія. І я її напишу.

Ксенія.

Да, намного легче. Еще тяжело в людных местах и метро. Приступы раз в неделю или раз в две. Но я научилась их ловить, поэтому многие сразу в зародыше приглушаю. Очень помог спорт. Бегаю утром 3 км. и вечером тренажерный зал 2 часа.

Было тяжело, когда первый раз после санатория поехала к своим. Мои дети переругались, офицеров почти не было. Костяк батальйона ушел. Офицеры начали пить и орали на солдат.

Сорвалась, отпраили сначала в санчасть 92 бригады, потом домой. Потом поехала увольнятся. Туда ехала, была герой. А там, когда прощалась с ребятами, рыдала как «тетька».

Сейчас общаюсь, ребята приезжают, помогаю чем могу. Уже могу писать. А то после поездки на полигон после санатория был ад. 4 дня полигона я была просто убита. Опять не выходила из дому. Две недели в темноте сидела.

На работе встретили очень хорошо, даже не ожидала. Думала, что все забыли, а оказалось, что почти ничего не изменилось. Сначала было не очень хорошо, все сомтрели, шушукались, пальчиками показывали. Коллеги боялись говорить. Сейчас уже проще.

После санатория была такая окрыленная. Поехала на полигон. Чужой город, страшный, ужасно. Меня встречала моя подруга. Я никому из своих ребят не говорила, что еду на полигон. Мне было стыдно, что я такая сильная и всегда впереди, а тут расклеилась. Пока я доехала, мои ребята уже знали о моем приезде (солдатское радио, водитель танкового бата все таки продал тайну).

Сразу приехала и в палатки к своим. Сначала была очень рада, все рассказывали на перебой. В каждой палатке пришлось сидеть по полчаса минимум, только слушать. Но меня испугало, что мои умные и самые самые самые ребята переругались . Начали мне рассказывать один про другого, искать виноватых в неурядицах между собой. Очень жаловались на офицеров.

Мои ребята привыкли говорить правду, не боясь за последствия. А сейчас они стали другие. Условия полигона были плохие (не ужасные, но плохие). Но те, кто уехал, полигона не видели. Там на передовой герои, а тут никто.

Я не говорила, что приехала увольняться. Не хотела их расстраивать. Не то, чтобы они были рады (все таки за дисциплину разговор был жесткий). Но так получилось, что почти все офицеры, которые были с ними там, ушли. И началось ужасное недоверие к новым. А новые с учебки. И тут я сдерживала себя как могла. Первые два дня только слушала про все (кто развелся, кто влюбился, у кого дети в школу, у кого жена, а как увольнялись те, кто служил. А где медали, а как перейти уволиться. И прочее причее. И самое страшное— это война ребят внутри самих с собой и ужасное недоверие к офицерам. Кто-то ушел в сзч в Авдеевку, кто-то по госпиталям, кто— то просто пил, пил, пил.

Ужано было наблюдать старшего лейтенанта, который ради повышения попросил закодироваться и не пил год. Потом его отправили в батальон и он запил сильно. А как военный, супер был.

Правый Сектор переругался между собой больше всех. С ними сорвалась на третий день. Высказала, что накипело. Сказала, что не могут поделить славу и все время назначают виновных. Хотя слава в том, что удержали новые позиции, была совсем не их.

Потом было построение и наши офицеры начали орать на мальчишек. Офицеры новенькие, а мои то ребята уже войну прошли. Когда услышала эту уставщину и что мои как котята беспомощные, начало опять колотить. Давление, пульс, как положено. Срочно отправили в санчасть соседней бригады и дали от пуск, пока документы на увольнение делали.

Приехала просто убитая. Никого не хотела видеть, слышать, говорить. Опять не выходила на улицу. Думала все, ничего не получилось. И туда тянет и тут уже настроилась. Уже почти решилась назад к своим. Родные дома устроили скандал. Второй раз поехала, уже был приказ на увольнение. Самое тяжелое было пройтись по всем палатками и сказать досвидание (навсегда). Чувствовала себя предателем. Ребята все понимали, что спеклась, что не могу. А я предатель. Они слушали доводы, что буду помогать, чтобы звонили всегда. Что приеду по возможности. А они не очень верили. Все, я чужая, плакала очень.

После увольнения практически сразу пошла на работу. За день до выхода позвонили со службы Министра. Министр лично хотел встрелить. Так не ловко было. Попросили все награды, статьи в музей.

Пришла на работу, в музее увидела экспозицию как склеп. Тут живая, а там лежат бумажки про тебя под стеклом на зеленом бархате. С министром разговаривали долго. У него жена была в ЦВС в Попасной в 2015 году. Удивило что все то тут понимают. Но боятся что то делать. Разговор не выйдет и все.

На работе все показывали пальцами как на витрину, шушукались. Но было приятно, что не отстала. Коллеги боятся меня нагружать работой. Как— будто я фарфоровая ваза. А мне ужас так не хватает усталости и нагрузки.

Пошла в тренажерный зал, хожу с упоением по два часа тренировки сразу после работы. Оказалось мало (просыпаюсь в 5 утра и никак не усну). Начала бегать утром. Стало легче. Но нагрузки не хватает. Хочется больше работы. Начала шутить, что скоро пойду асфальт мыть тряпкой.

Пригласили на презентацию фильма. Сообщили что выйдет отдельный фильм на целый час про меня. Мне немного страшно. Война с головы не выходит. Помню все даты еще и сильнее, чем на войне. Мои звонят, приезжают. Но очень тянет назад. Боюсь, когда они пойдут в зону, что будет дальше. Все-таки там лучше, потому что проще. Тут все тяжелее. Легко делить на черное и белое, а на гражданке надо пытаться быть толерантной.

Когда шла презентация фильма, надо было что-то сказать в микрофон. Все время задавала вопрос, зачем фильм. Но, переписываясь с ребятами что уволились, понимаю надо, таких как я много. Только они мальчики и не всегда скажут. Ищу данные, сколько у нас самоубийств АТОшников. Недавно задали вопрос, а не боитесь, что в фильме все как голый нерв (я его не видела не знаю). Но сразу сказала, что не боюсь, это адреналин. Или я выиграю этот бой или проиграю.

Приступы становятся реже. Пока ищу себя. Сейчас из той, что была до войны, осталась внешняя оболочка, а начинка совсем другая. Поведение, друзья, шутки, фильмы, книги,— все все другое. Хочется лететь в бой. Звонят родители погибший и пленных. Это кошмар. Но надо помолчать. Мне то просто страшно вспомнить, а они живут с утратой. Нечестно получается.

Ксенія.

Йдучи на роботу протягом місяця (першого місяця після армії), спостерігаю картину, коли молоді (як то їх називають креативні реформатори без досвіду роботи, але зі знанням мови, це якось стало модно, але противно). Йдуть на роботу в органи влади в цікавому одязі. Як, вибачте у під..., обтягнуті штани. Така ж сама сорочка, туфлі (ну дуже дорогі, костюми теж дуже). Від них ні не пахне, вже смердить, як з парфумерної фабрики. Це свідчить не про достаток таких а-ля реформаторів та держслужбовців, а про повну відсутність смаку. І дуже противно і гидко. А особисто мене бісить від макушки до п'яток.

Може в мене застарілі погляди, може. Може змінився світогляд. Хто як хоче, так хай думає. Але в мене є пропозиція. Якщо то дісно цінні співробітники (хоча як правило з досвіду там тільки бла-бла), треба ввести дрес-код особисто для таких аля хлопчиків. А то вони дуже нагадують дівчат з надутими губами. Все ж таки шановні зарплатню в держслужбі платять за рахунок податків. І вибачте у віці до 33 хоч трохи треба бути схожим на мужиків. А то поруч з таким, вибачте, бидлом відчуваю себе ну м'яко кажучи, дівчинкою з яйцями (це вже як дівчинка кажу).

Автор.

«Дівчинка з яйцями»

Коли радянські солдати повертались з Великої вітчизняної (чи Другої світової) війни, багато з них були просто каліками, багато потрапили до сталінських концтаборів, багато просто вимирали, але певній частині реальних героїв вдалось вижити, приховуючи справжню правду тієї війни, зрештою забравши цю правду у могилу. Мій дід, який пройшов ту війну з України до Берліна, розписався на рейхстазі і закінчив братанням з американцями на Ельбі, навіть перед смертю, згадуючи війну, починав плакати і не міг говорити. Так і помер, не сказавши усієї правди.

Коли американські солдати поверталися з в’єтнамської війни, через певний час з ними почались негаразди, які налякали американське суспільство і забрали більше життів, ніж сама війна. Це змусило вивчити цю проблему, що згодом було названо «посттравматичним синдромом».

Коли радянські солдати поверталися з афганської а потім російські з чеченської війни, їх також спіткав подібний посттравматичний синдром, але в дещо іншій формі. Радянське суспільство виявилось не набагато легшим, ніж сама війна. Згодом багато з цих солдат знайшли себе в кримінальних структурах, які тоді з початку буремних 90-х заполонили пострадянське суспільство.

Зараз з донбасівської війни повертаються українські бійці-захисники. З ними теж відбуваються серйозні негаразди, але іншого змісту і характеру. Українське суспільство, у тому числі і психологія, особливо не заморочуючись, зразу почали приміряти на них вже відомі штампи посттравматичного синдрому. З порогу вішаються ярлики психопатів, скалічених, бідних і стражденних, які потребують лікування і психологічної допомоги. Дуже швидко це виявило неефективність вирішення проблеми з ветеранами і ще більше її загострило, відсахнуло від психологів і «старого» суспільства. Виявилось, що головною проблемою тих, хто повертається, стало саме повернення («синдром повернення») у старе суспільство. Виходить, що проблема більше не у ветеранах, а у самому старому суспільстві, яке не змінюється, або робить це занадто повільніше і малоефективно, ніж на війні.

Багато з них прийшли на війну на хвилі патріотизму щоб захищати Батьківщину з готовністю робити це якнайкраще. Вони йшли у бій щоб буквально по сантиметру відвойовувати свою землю а потім отримувати ідіотську команду про відхід, приховували шляхи пересування живої сили, бойової техніки і боєприпасів, постійно остерігаючись зради вищого командування, просто марно гинули, підставлені під обстріл противника як в тирі. Попри все вони існували і жили зовсім в іншому світі з домінуванням моральних цінностей в той час, коли вище командування просто виконувало накази з матеріальними пріоритетами старого світу.

Недавно, перебуваючи в Одесі, від одного помічника капітана океанського судна почув цікаву історію про те, як вони збилися з курсу і майже добу йшли хибним напрямком. На капітанському містку мінялись вахтові кожні 4 години, але чи то свідомо, чи то зі страху покарання (а за таке порушення за морськими законами карають дуже суворо) жоден з них не спромігся доповісти про це капітану. На це наважився лише мій співбесідник. Зрештою корабель таки став на правильний курс і з покаранням якось обійшлося.

Схоже, що наш корабель під назвою Україна вже більш ніж 20 років іде хибним курсом, який був обраний ще першим нашим керманичем і його найближчим оточенням. У подальшому мінялися керманичі і їхнє оточення, час від часу між ними навіть відбувались цілі баталії, але ні в кого з них не вистачило ні волі ні сміливості визнати й виправити свою помилку. На це зважився сам народ. Почалися «майдани» і зараз дійшло до війни. Але навіть це до сьогодні ще не дало бажаних результатів. Зміни курсу відбуваються, але надто повільно й якось несміливо й половинчасто. Стало зрозуміло, що старі керманичі на це не здатні в принципі. Виявляється, що окрім найбільш свідомих майданників і ветеранів цієї війни, які пройшли бойові дії і залишились свідомими своєї місії, цього робити нікому.

Кажуть, що для повного випробування людина має пройти вогонь, воду і мідні труби. При цьому останнє виявляється найважчим. Саме тут часто спотикаються справжні герої. Ксенія вже гідно пройшла вогонь війни, який її загартував, здерши шкіру разом зі старим життям. Вона пройшла холодну воду повернення з війни. Цей холодний душ не лише отверезив від ейфорії війни, а і примусив шукати себе іншу, що виявилось ще важчим, ніж воювати. Дуже важко далися пошук себе спочатку в комфортному санаторії, потім драматичне прощання з бойовими товаришами, що оголило багато гострих життєвих проблем тилового табору, як совкової відрижки. Це відбувалось на межі і ледве не завершилось повним фіаско. Лишилися мідні труби повернення до рідного Міністерства з відповідними почестями, слава кінозірки як бойової жінки. Поки що все це виглядає як красива й дуже помітна «дівчинка з яйцями».

Але ж Ксенія справжня Жінка, — одна з небагатьох, яка повинна сприяти виходу на правильний курс нашому кораблю, змінюючи не лише себе а і світ навколо себе.

Замість післямови

Якщо узагальнити щодо синдрому повернення, отримуємо наступне.

— Виявляється, що для атовців середовище війни, де панує морально — етична домінанта життєтворення, значно комфортніше і безпечніше, ніж середовище миру, де панує аморально-корупційна домінанта життєтворення. Тому багато з них після демобілізації доволі швидко повертаються знову на війну.

— Щоб не повертатись на війну і закріпитись у мирному житті, атовцям приходиться виживати, створюючи власний життєвий простір, де провідною стає морально — етична домінанта. Тобто формувати нове суспільство, орієнтоване на вищі цінності.

—  Така життєва практика виявилась дуже нелегкою, болючою і часто-густо драматичною. Старе суспільство у своїй більшості виявилось неготовим адекватно приймати атовців, а останні у свою чергу виявились неготовими його (старе суспільство) змінювати і оновлювати.

 — Проте, рух у цьому напрямку життя почався і дедалі стає незворотним…

Читать далее »»»

© , 2018 г.
© Публикуется с любезного разрешения автора

Канал в Telegram: @PsyfactorOrg
 
.
   

© Copyright by Psyfactor 2001-2018.
© Полное или частичное использование материалов сайта допускается при наличии активной ссылки на Psyfactor.org. Использование материалов в off-line изданиях возможно только с разрешения администрации.
Контакты | Реклама на сайте | Статистика | Вход для авторов