© Александр Ткаченко
Мирные записки военного психолога
Содержание
Хто кого
Війна нас багато чому навчила. І не лише воювати, а і писати. Не багатьох, але достатньо, щоб розповісти про неї (війну) правду. Ту справжню правду, яку війна зазвичай замовчує. Намагається загнати її подалі в найвіддалені шпарини нашої підсвідомості. Для того, щоб через роки чи навіть десятиліття виринути звідти зі звіриним оскалом психологічних синдромів, а ще гірше — ворожою пропагандою і новою війною. Тоді вона накриває своєю ватною ковдрою мізки тих, хто не зміг її зрозуміти раніше і не може втямити дотепер.
Відома істина, що найбільше про війну розповідають ті, хто там не був, а лише десь чув, чи випадково зачепивши краями, вчасно ретирувався, скориставшись якимсь з багатьох приводів, котрих було достатньо. Можливо навіть встиг порішати собі якусь нагороду. І такі зараз залюбки розповідають про «свої» воєнні баталії, нерідко обвішані орденами і медалями. Але таких на передовій не побачиш.
Той, хто війну пройшов, випивши цю чашу з повна, зазвичай про неї мовчить. Але коли вже починає говорити, треба добре подумати, щоб наважитись слухати. А згодом про це ще й написати, повністю зберігаючи її (війни) нерв, який часто буває натягнутим як струна. І щоб ця струна не луснула, рятує вже інше мовчання, яке спрямовується всередину, випалюючи війну її ж правдою з тих самих, найвіддаленіших шпаринок нашої підсвідомості. І після цього з’являються справжні тексти, наповнені справжньою, перевіреною у боротьбі з самим собою, правдою війни. Саме ці тексти і є тим головним нашим продуктом, який ми разом із собою маємо привнести у нове життя.
Війна нас навчила писати ще й для того, щоб спочатку вилити в тексті і потім усвідомити самого себе як людину і особистість, що часто виявляється чимось зовсім іншим, незвичним, раніше небаченим. Буває, що така «іншість» почала вихлюпуватись ще там, на війні, коли постійно відчував себе поряд зі смертю. І тексти, які тоді з’являлись начебто нізвідки, допомагали вижити не лише у здоровому глузді, а і буквально.
Зараз ми з війни начебто повернулись. Але куди? Старе болото? І знову стають у пригоді тексти. Але які? Старе добре суспільство намагається нам «допомогти» писати їх «правильно». А чи може «старе» навчити чомусь правильному «нове», про яке воно (старе) не має ніякої гадки?
Маємо колізію, коли новоявлене «нове», яке толком поки що ніхто не розуміє, намагається навчитись у «старого»? А може варто вчитись обом?!
От і виходить — хто кого.
Перипетії з пієтетом*
Коли пройшов перший рік після дембелю і я трохи роздуплився, то став помічати, що зникло почуття пієтету до здавалося б раніше непорушних авторитетів, «глиб» науки. Останній цвях («сотку») було забито з одного маху звісткою, що сколихнула психологічну наукову спільноту про те, що один з наших головних вчених виявився звичайнісіньким хабарником. Не те, що про це ніхто раніш не знав. Звісно, що знали, принаймні здогадувались. Але чомусь вважали, що якщо академік, від якого значною мірою багато чого залежить в науці, то так і треба.
______
*Пієтет — глибока повага, поважне ставлення до когось чи чогось.
Я також став помічати, що відчуваю якусь особливу відповідальність перед простим пацанюрою-добробатівцем, курсантом-ветераном і взагалі перед побратимами за все, що роблю, що пишу і чому навчаю.
Тридцять п’ять років я стояв за кафедрою і викладав свої предмети курсантам, потім студента, зараз знову курсантам. Зараз, після війни, чомусь захотілось подивитись на світ з їхнього боку, їхніми очима, — і у мене стало зникати почуття пієтету перед авторитетами недавнього минулого і з’являтись перед…, мабуть авторитетами майбутнього.
Творец может все…?
Творец может все… до создания новых планет, звезд и целых миров. Он — абсолютное совершенство. Он — Абсолют и Идеал. У Него есть Из чего, Он знает Что и Каким образом, но… остается открытым вопрос.
— Зачем?
— Зачем еще и еще новые планеты, звезды, миры?
— Для развития?
— А зачем, и главное куда, в какую сторону развиваться Абсолюту, Идеалу и Совершенству?
Творец задумался.
— Как же без развития, даже если Он Творец, Абсолют и Идеал?
Получается, что Ему развиваться невозможно…? Но развиваться надо!
Но на то Он и Творец, чтобы невозможное делать возможным. Тогда Творец создал материальный мир и Землю, где начал экспериментировать. Сначала появилась идея и смысл. Потом неживой, затем живой материальный мир с флорой и фауной. Но этот мир оказался способным лишь сам себя воспроизводить, не создавая ничего нового и не развиваясь. Тогда Творец создал первого человека, который был большим и сильным, и поместил его в Рай— идеальные условия для существования и развития. Казалось бы, все есть, напрягайся и делай, созидай и совершенствуйся. Но опять ничего не получилось. Первый человек как был голым, так голым и остался.
— А зачем напрягаться? И так все есть.
Тогда Творец решил разрушить идеальный мир человека, искусив его на первый грех. Идеальный мир был разрушен. Но и грех оказался слишком большим искушением, да таким, что весь мир человека погряз в грехе. Пришлось Творцу его уничтожить как неудавшийся эксперимент. Ну да ладно, миром больше, миром меньше. Но дело было начато. Творец продолжил и создал человека более слабого и беззащитного, противопоставил ему материальный мир природы, укоротил сроки жизни сделав его смертным, но компенсировал полной свободой как возможностью развиваться. Когда стало что-то получаться, человек опять вместо того, чтобы напрягаться и развиваться, стал грязнуть во грехе. Когда это стало необратимым, Творцу опять пришлось уничтожить мир такого человека, просто утопить, но в этот раз не весь, оставив немногих, наиболее праведных. И снова начал появляться очередной мир человека. Но теперь присматривать за ним Творец поручил своему Сыну, которого создал по своему образу и подобию, отправил на Землю дабы тот очеловечился и стал частью греховного земного мира, внял его до последней капли. Затем Творец его убил, позволив умирать в муках распятым на кресте, что в те времена было традиционным способом публичной казни. Затем Его воскресил, но уже безгрешного, в новой ипостаси Бого-Человека. Это уже была совсем новая формула развития, которая включала человека, Сына и Самого Творца.
Но снова стали вопросы, ответы на которые оказались очевидны.
— Может ли развиваться только один Творец? Нет, не может.
— Может ли развиваться только один Сын? Нет, не может.
— Может ли развиваться только один человек? Нет, не может и подавно.
Но вот когда они собираются в Три-единство как Целое, когда Творец отвечает за то Как, Сын собственным примером показывает Кто в идеале получается, ну а Человек все это осуществляет. И это не просто человек, но Человек творящий (или разумный). Тогда и сам Человек и его творение (разум) и есть то самое развитие. Получается, что проблему развития Творца осуществляет Человек-разумный, Творцом сотворенный.
И это дало свои плоды. Но все равно человек в очередной раз все больше стал отдавать приоритет греху. И таких оказалось 99 из 100. Но все же оставшийся 1 предпочитает разум! И этого оказалось достаточно, чтобы человечество и Творец начали развиваться. А если представить, что из них хотя бы один через пару-тройку тысячелетий дотянется до уровня Сына, а там… и самого Творца!?
Но для начала надо родиться, созреть для творения и хотя бы что-то сотворить, как контрольный дресс-код. Например как Платон или Аристотель, Кант или Гегель, Сковорода, Толстой, Достоевский, Юнг, Энштейн и пр. Или, если в общем, просто став Гражданином Земли…
Все есть, а счастья нет
В очередной раз я ехал из южного города в столицу, наполненный морским теплом, одухотворенный новыми мыслями и расширяющимися горизонтами многолетних научных изысканий в психологическом измерении современной жизни. Я не отношусь к тем, кто любит с комфортом ездить в дорогом СВ-вагоне. Но не мог отказать себе в удовольствии это сделать, воспользовавшись льготами «участника боевых действий». В своих мыслях я занял место в купе, с удовольствием окунаясь в комфорт предстоящей поездки. Это состояние не смогла испортить проводница, несколько обескураженная отсутствием в билете стоимости постели, нервно снимая заранее постеленное белье. Было видно, что подобное случается не часто. Увидев это волнение, чтобы ее успокоить, я хотел поиронизировать, рассказав, что бывает и хуже, когда некоторые ветераны не могут спать в тишине, когда нет обстрелов. Но вовремя остановился, представляя как плохо понимающая шутки проводница, ночью в коридоре вагона бахает петардами, стараясь выполнить прихоти пассажира.
Мои мысли прервал появившийся попутчик. Это был довольно молодой мужчина лет сорока (примерно, как и моему сыну — отметил для себя). Он мне это сам сообщил, заодно спросив мой возраст и имя. Высокий, по европейски элегантно и не дешево одетый в летний темный костюм, белую рубашку с красным галстуком, дорогие светло-коричневые туфли. Похоже, это была его «спецодежда» для проведения серьезных встреч или презентаций. Словом, стопроцентный западноевропеец. И я не ошибся.
Когда иностранец расположился, я зашел в купе и более внимательно его рассмотрел. Первое, что отметил — рыжие волосы с хорошо оттренированным постоянно улыбающимся лицом.
— Британия?
Наугад спросил я после небольшой паузы, отвечая для приличия на его предыдущий вопрос относительно моего имени и возраста. Быстро сориентировавшись в ситуации, он ответил по-русски с мягким акцентом:
— Нет, Бельгия.
Контакт состоялся и можно было начинать занимать время непринужденной беседой. Но после того, когда на волне обуреваемых мыслей я сообщил, что еду с психологической конференции, где озвучивал «сумасшедшую идею», связанную с «майданом» и войной, бельгиец оживился. Похоже, в очередной раз заработала моя поездная психологическая лаборатория. Раньше она обычно работала при общении с пассажирами с Донбасса. Мне стало интересно, что собой представляет пассажир с противоположной стороны.
Слово за слово, и как-то спонтанно, очевидно почувствовав во мне хорошего слушателя, бельгиец стал говорить о своей семейной жизни. Я в свою очередь включил психолога и дальше начался привычный «консультационный процесс», который жаль было прерывать. Да и зачем? Бельгиец действительно оказался успешным бизнесменом, имеющим отношение к банковскому делу. По его текстам и внешнему виду было понятно, что в материальном плане он хорошо обеспечен, даже по высоким европейским меркам. Но вот в личной жизни, похоже, все складывалось не так гладко. Родители, немец отец и бельгийка мать, давно разошлись, разъехались в разные места и на дух не переносят друг друга. Оказавшийся между ними сын страдает от их отношений, что существенно усложнило и его личную жизнь.
Так случилось, что сначала в России, а затем в Украине его душа нашла облегчение и комфорт. Он женился на младшей на 14 лет высокой и стройной красавице с Донбасса. Они поселились в Киеве, где родился сын. Казалось бы, что еще надо для полного счастья. Живи да радуйся. Но все оказалось не так просто. Дали о себе знать родительские отношения.
Я сидел напротив и внимательно слушал. В общем, вполне банальная и нередкая история, по содержанию не вызывающая особого интереса. Единственное новшество, что ее рассказывает успешный европейский бизнесмен-банкир. Примерно представляя наперед развитие событий, чтобы не скучать, я невольно стал задумываться и о своих отношениях со счастьем в жизни. Вспомнил свой год «счастья и сбытия мечт» сразу после дембеля. Получалась парадоксальная ситуация. Я, имея за спиной войну, кучу научных трудов, степеней, званий и даже авторский подход в психологии и при этом экономя на постели в СВ-вагоне, чувствую себя более счастливым в жизни, чем мой визави, успешный бизнесмен-банкир, полностью обеспеченный материально, имеющий молодую красавицу жену и маленького сына. И этот дефицит счастья он всеми силами старается восполнить, пользуясь случаем свободного общения в поездном купе. В общем, все правильно. Как хороший бизнесмен, он, как и в бизнесе, не хочет упустить удобный случай решить проблему и в личной жизни. Похоже, он его не упустил.
Битых два с лишним часа на ночь глядя продолжался его монолог-откровение, который на фоне молча слушающего психолога, все больше приобретал форму диалога с самим собой. Было заметно, что бельгиец с интересом смотрит как бы со стороны на свою жизнь и место в ней всех ее субъектов — жены, ребенка, родителей. Было заметно, что он не первый раз общается с психологом и хорошо понимает, как надо работать, чтобы получился эффект. Он стал понимать, почему оказался в Украине, где создал семью. По всей видимости, на Западе у него это вряд ли получилось. В итоге он пришел к тому, что здесь, где люди выживают, он себя чувствует значительно свободней, чем дома, в Западной Европе, с жесткими правилами благополучной жизни. Например, в Украине никто особенно не станет возмущаться и удивляться желанию молодой семейной пары пробовать секс втроем ради укрепления супружеских отношений. У них там подобное воспринимается негативно и практически маловероятно. А здесь, на фоне нынешних жизненных проблем, на такое скорей всего никто особенно не обратит внимания. Тем более, что это семья иностранца.
Время перевалило за час ночи, а бельгиец останавливаться не собирался, скорее еще больше раззадоривался. Если бы это была официальная консультация, я бы просто озвучил цену такого продолжения. Это наверняка сразу же охладило бы пыл опытного бизнесмена, умеющего считать деньги. Но…, это была моя «лаборатория» и работали другие правила. Надо было добровольному «клиенту» дать возможность отреагировать сполна. Неожиданно ситуацию разрешила проводница, попросив разговаривать потише, поскольку все уже давно спят. А голос у бельгийца был довольно зычный. В ее подтексте было понятно, что и нам пора ложиться спать. Бельгиец неохотно подчинился. Да и проблема, в общем, тоже пришла к своему промежуточному разрешению.
Ночь прошла почти незаметно. Уже не помню, когда в последний раз я путешествовал с таким комфортом. Мягкий ход СВ-вагона, в котором даже не слышно привычного перестукивания колес, чистая и свежая прохлада купе незаметно внесли меня в утро просыпающейся столичной жизни. Проснулся и бельгиец. Со сна его лицо уже было другим, не таким натренированно веселым и жизнерадостным. В нем отражались возможные ночные раздумья о собственной жизни. Передо мной сидел не столько преуспевающий бизнесмен, сколько чем-то очень озадаченный мальчик, рассказавший большой секрет незнакомцу.
Согласно правилам поездной лаборатории, после откровенного ночного разговора я старался поменьше его комментировать, поскольку он был закончен вчера. А сегодня надо было все грамотно завершить, поставив точку. При этом следует помнить правило, что хороший психолог не тот, который умеет начать разговор, а тот, кто умеет его хорошо закончить.
— Я Вас вчера не очень утомил?
Вежливо спросил бельгиец, обретая привычное доброжелательное выражение лица.
— Да нет, не волнуйтесь. После войны такое легкое общение для меня не составляет никакого труда.
Таким был мой ответ. И это было искренне.
Поезд остановился. Пассажиры вышли из вагона. Бельгиец вышел первым. Проходя мимо, краем глаза я поймал его взгляд, но решил пройти не замечая. Уже в спину услышал вежливый голос бельгийца:
— Спасибо за общение! До свидания!
В ответ я отправил свой
— Бай!
Сопроводил это дружеским, ни к чему не обязывающим его (бельгийца) жестом, уже на ходу переключаясь на новый интересный день, который ожидал меня впереди, чувствуя спиной провожающий взгляд бельгийца.
***
А вечером я уже общался со своим сыном, примерно такого же возраста. Он показывал мне свою первую авторскую режиссерскую работу — короткометражный художественный фильм. Там главным героем тоже был преуспевающий бизнесмен примерно такого же возраста, у которого тоже «все есть, а счастья нет». Тогда я эту фразу впервые произнес вслух. Сын с ней полностью согласился, как выражающую концентрированный смысл его фильма.
Химера кохання
Випадково потрапив на авторський показ фільму «Війна химер», що відбувався в київській Кінопанорамі. Хоча, у нашому (принаймні у моєму) сучасному житті все випадкове згодом виявляється закономірним. Читаючи з задоволенням рекламний буклет (як маленький твір, респект авторам) заради об’єктивності дещо процитую: це кіно «про війну, кохання та смерть граничного рівня відвертості», де автори показали власну життєву історію (як наратив) на війні і навколо неї. Для рецензентів— це кіно «про намагання знайти «чарівне слово», яке зупинить війну», про життя та смерть, які «неспішно прогулюються садом марних сподівань», про те «як збурюється і здіймається страшний суспільний розлом», у якому «народжується українське »зайве покоління»».
«Ми зняли кіно, що зняло, зішкрябало з нас все…» — ці строчки авторки хочеться продовжити — ця життєва історія здерла, зішкрябала з героїні (однієї з авторок) все, навіть кохання війни, яке виявилось химерою. Пригадую спілкування з іншою жінкою, яка пішла на війну захищати Батьківщину і своїх чоловіків, пропустила через себе три десятки «двохсотих» і більше сотні «трьохсотих». Для неї повернутись у мирне життя виявилось значно важче, ніж воювати. Я просто процитую невеличкий шматок її откровення.
— «…ми там без шкіри, як оголене м'ясо. А вчора здалося, що то не так. Попадаючи туди, на війну, на мене натягнули невидимий скафандр. Він допомагає не боятися і швидко реагувати, не боятися «двохсотих» і «трьохсотих», бути в однаковому стані уваги — в стані «смирно». Чим довше ти на «нулі», тим більше цей скафандр приростає до тіла і до мозку. Ти людина, але без права на помилку і права жалітися, прощати те, що вибачити не можна. Такий собі інопланетянин. Треба, щоб так було в голові, бо ти захищаєш Батьківщину. Іншого немає. І тут бац, — мирне життя. Скафандр треба зняти, бо ти не відчуваєш нічого… цей скафандр ні до чого. Я знімаю, … а він приріс. Під ним тільки нерви і м'ясо. Дотик — біль. Вітерець — біль. Все біль. Те ж з головою. Мозок,— він є, але, як біомаса, яка ось-ось хлюпне на землю, бо не тримається і від всього болить. Все є — руки ноги, ніхто нічого не бачить, а ти людина без шкіри. В мене враження, що я народжуюся знову…»
Тоді я чітко зрозумів, що допомогти цій мужній жінці повернутись у мирне життя може лише кохання — кохання мирного життя, яке повинно все це пересилити, перебороти.
За два роки після дембелю мені вже не раз приходилось бачити і брати участь у подібних проектах, де учасники цієї війни викладали свої життєві історії війни чи то у тексті чи, як тут, у відео і згодом кіно. Ще раніше, на війні, приходилось спостерігати і навіть психологічно супроводжувати життєві історії кохання війни. Всі вони для авторів закінчувались разом з війною. По різному. Але закінчувалися. Мене окремо цікавило питання жінки на цій війні, серед яких були наречена, фронтова дружина, снайпер, замполіт батальйону, психолог, ЗНШ (заступник начальника штабу) батальйону. Я намагався зрозуміти основний мотив. І виявилось, що всі вони йшли на війну заради кохання. З різною метою — знайти, зберегти, захистити — але у наших спілкуваннях по душам я завжди наштовхувався на кохання. З цього моменту звичайно їхні суворі обличчя бійця, командира чи навіть «звіра», що демонстрували «сильну жінку», розпливались в усмішці «слабкої жінки», яку розшифрували.
Виходить, на війні химера кохання — скоріше правило, ніж виключення. Жорстоке правило і гола правда, як і сама війна. Гола правда початку мирного життя для багатьох тих, хто мав велике щастя захищати Батьківщину, яке згодом часто змінювалось таким же великим розчаруванням. Це щастя на війні навіть було сильнішим за смерть. Людина впевнено йшла на вірну смерть заради нього (щастя любові). Це те, що пройшли і прожили такі як головний герой фільму, доброволець Лавр.
— «Під час війни дуже хочеться любити, бо інакше закохуєшся в смерть. Ти граєшся з нею, а вона ходить поряд, щоб обняти тебе».
Ці його слова може зрозуміти лише той, хто не просто пройшов, а прожив цю війну, пропустив її через себе до останнього акорду. Пригадую своє перше бойове хрещення психолога на передовій, коли прийшлось дивитись у чисті і прозорі, наповнені щастям очі ще молодого чоловіка, який вмирає від смертельного поранення, хоча зміг би вижити, якби захотів. Після цього я кілька раз перепитував у наших медиків, які працювали у реанімації, як виглядають очі людини, що помирає. Вони мені говорили зовсім інше — то очі страждання, затягнуті сірою поволокою.
Важко уявити, яким має бути людське кохання, щоб перебороти, пересилити це химерне кохання війни, — «кохання зі смертю». Не дивно, що кохання героїв фільму, породжене війною, не витримало випробування мирним життям. Виявляється, що на війні кохати не те що легше, ніж у мирному житті, там просто не залишається вибору. Бо там — або кохаєш або гинеш. Мабуть це особливий феномен, що заслуговує уваги не лише митців, а і психологів. Це кохання, коли ВСЕ В ОСТАННЄ. Коли кожна мить може стати останньою в житті. Воно постійно конкурує зі смертю, відчуває її холодний подих, — подих кохання зі смертю. Адже в який завгодно момент смерть може забрати коханого, а війна скалічити. Тоді світ змінюється. Змінюється миттєво, як схід лавини в горах чи землетрус. Тоді світ «після» стає зовсім іншим, набагато жорстокішим, двокольоровим, але істинним. Це останнє притягує і вабить, примушує жити далі, жити в іншому світі, коли змінюється ВСЕ.
Мабуть щось подібне відбулося (чи не відбулося) у Лавра і його дівчини. Мабуть хтось з них (або обоє) не повірив у кохання до кінця і воно стало лишень химерою війни, а не реальністю мирного життя.
Пригадую, коли в кінці грудня 2014-го я пропав зі зв’язку. Мій мобільний не відповідав, бо за завданням я знаходився «поза зоною досяжності» на передовій в районі Вуглегірська (тоді він ще був наш й його боронив наш батальйон). Ці три дні моїй дружині коштували дуже дорого. Вона, м’яко кажучи, не знаходила собі місця. Навіть вже хотіла їхати на Донбас і мене шукати… А коли зв'язок нарешті з’явився, була кромішна темрява і глиняна жижа по коліна. А телефон, який зненацька задзвонив і засвітився, був зовсім недоречним, бо міг мене демаскувати. А такий блик мобільного у темряві снайпер бачить за кілька кілометрів. А що таке «прихід» від снайпера, я вже знав з попередніх виїздів.
Не знаю, чи відбулося щось подібне у моєму житті, але згодом, коли заходила розмова на тему війни, моя дружина відповідала коротко.
— Це я у тебе така.
Все інше зразу ставало просто недоречним і усілякі розмови про війну припинялись.
Коли почалось обговорення після перегляду, мене увесь час щось дратувало. Окинувши оком довкола, не побачив звичних облич ветеранів або тих, хто пройшов війну. Такі обличчя, до яких доторкнулася війна, чомусь помітні зразу (принаймні для мене), на них якась печатка «духу серйозності». Але людей було доволі багато для такого ексклюзивного показу. Була помітна попередня підготовка, але якась однобока, привалював мирний загал.
— Знову війну будуть обговорювати ті, хто її не бачив і не пройшов — зробив для себе невтішний висновок.
І дійсно. На трибуні опинились два «критики», які зразу заявили, що вони не були на війні, але про неї багато читали і чули. Це звичайно зі ЗМІ або свідчень говірливих «очевидців», які якщо і були на війні, то скоріш за все зачепили її краями чи взагалі дали заднього. І щоб якось компенсувати, надолужували багатослівними розповідями здебільшого з власної уяви з відповідними корективами на власну користь. Ті, хто дійсно пройшов війну, про неї завше мовчить, і щоб такого розговорити, потрібні неабиякі зусилля і вміння спілкування. Чомусь згадав момент з одного фільму, де одна бабуся, яка мала багатий досвід кохання, питає у іншої.
— А у вас було в житті кохання?
На що інша, яка такого досвіду не мала, не задумуючись, впевнено відповідає.
— Ні, але я про це дуже багато читала.
А коли ведуча, очевидно щоб задати «правильний» тон наступному обговоренню, зробила висновок, що у всьому винен ПТСР (посттравматичний сидром) героя-добробатівця, я не втримався, пересів поближче і, як тільки «критики» достатньо швидко вичерпались у своїх коментарях, єдиною конкретикою у яких було підтвердження гіпотези щодо ПТСР у героя фільму, і було запропоновано задавати питання з залу, я зразу ж підняв руку. Хоча звичайно свої, як правило «гострі», запитання задаю в кінці, коли аудиторія висловиться і стає зрозумілою диспозиція. Але не цього разу. Збирались бити свого і думати було нічого.
Коротко представився військовим психологом, якому вдалось виживати в своїй професії на війні більше року, що наслухався не просто правди про війну, а правди самої війни, яка вона насправді є. Зробив різкий акцент щодо абсолютно неправильного і безпідставного вживання характеристики щодо діагноза ПТСР чи якогось іншого, що свідчить про «хворобу» бійців, які повертаються з війни. Як альтернативу, запропонував використовувати таку характеристику як «ефект посттравматичного розвитку», коли війна навпаки, «лікує». Потім звернув увагу на те, що у героїні-дівчини кохання війни не витримало конкуренції з мирним життям, де вже не було загрози смерті. На останок сформулював своє загальне запитання насамперед до тих, хто на трибуні і до залу. Принаймні, щоб спробували відповісти самі собі, подумки.
— Чи готове наше мирне суспільство сприймати чи приймати цих «нових», «інших» чи «зайвих» людей, які пройшли війну. Особливо щодо жінок — дружин, наречених, просто пересічних дівчат. Адже героїня фільму не прийняла.
Але подальше обговорення що називається, з’їхало з цієї проблеми і перейшло на суто цивільні кіношні теми. Хоча прозвучали кілька ремарок з залу щодо абсолютного нерозуміння донбасівської війни за кордоном та «хворого» суспільства, яке комусь треба лікувати. Оскільки ці проблеми були насамперед психологічними, ведуча їх не підтримала. Стало зрозуміло, що психологічні проблеми для організаторів є слабким місцем. Далі мені стало нецікаво.
Після завершення до мене підійшов побратим з літературного проекту «голос війни», який виявився другом самого героя Лавра. Вони разом виходили з Іловайська. Ми з Лавром потиснули один одному руки і побажали успіхів у житті. З цього мені стало зрозуміло, що ми правильно зрозуміли один одного у цьому обговоренні.
Нове покоління (замість післямови)
Не йдуть з голови слова письменника Валерія Ясиновського про те, що збурююється і здіймається страшний суспільний розлом. У такому соціально-тиктанічному катаклізмі народжується українське «зайве покоління». Останній раз спроба народження такого покоління відбувалась ще у надрах радянської доби після смерті Сталіна під час «відлиги». То були «шістдесятники».
Але тоді це покоління таки було визнане «зайвим» тодішньою надпотужною тоталітарною системою. В результаті почався «застій». Зараз тієї системи вже немає, але у суспільстві лишились її гірші наслідки помножені на таке ж гірше, що хлинуло з Заходу з падінням «залізної завіси». В результаті ми отримали (чи самі побудували) якусь корупційно-кримінальну систему-монстра, яка чомусь сприймається більшістю суспільства. (Адже у нас зараз демократія і обираємо ми самі). Схоже, що таким чином ми зараз дійшли, що називається «до ручки» і з появою «нового» покоління начолі з майданниками, волонтерами, ветеранами донбасівської війни все гостріше поставатиме питання — Хто зайвий? Старе, кримінально-корупційне, чи нове, орієнтоване на морально-етичні норми.
Перший бій та несподіване знайомство або Він і Смерть
Він — молодий командир взводу, нещодавно закінчив учєбку і отримав звання молодшого лейтенанта, але десь у дорозі вже був наказ на лейтенанта.
Вона — просто Смерть.
Він був старшим головної машини, коли їхній батальйон територіальної оборони заходив у чергове донбасівське місто, яке вже почали звільняти наші десантники. Вже кілька днів йшов бій у центрі міста. За останніми даними розвідки дорога мала бути вільна. Та несподівано прямо на дорогу за кілька десятків метрів від машини вибіг гранатометник і вистрілив по колонні. Почався бій.
Перше, що Він відчув — страх. Через кілька хвилин (чи може секунд) бою майнула думка.
— Чому я ще живий? Адже за усіма воєнними законами старший машини і водій мали загинути першими!
В наступну мить шкірою відчув холодок і по спині роєм побігли неприємні мурашки. Поряд сиділа Вона. Він її не бачив, але абсолютно чітко відчував усіма фібрами душі і тіла. Від відчуття такої реальності стало зовсім моторошно. Помилки бути не могло — від Неї йшов абсолютний холод, абсолютний спокій і якась незворотність і фатальність. Наступної миті промайнула думка.
— Невже пора!? Я ж ще нічого не встиг у цьому світі?
Ще сидячи в машині Він почав відстрілюватись з вікна. Страх зразу ж пропав і перейшов у щось інше. Якщо раніше небезпека і смерть були десь поряд, але не біля Нього, то в той момент він чітко усвідомлював, що все це відбувається саме з Ним. Коли загинув ротний, само-собою вийшло, що саме Йому прийшлось взяти на себе командування. Коли побачив, як людина що навчила його всьому, щоб вижити, падає з броні мертвою, промайнув цілий клубок почуттів, які не передати словами. Але це треба було відчути і пережити. Він взяв на себе командування і зразу ж стало легше. Стан нормалізувався, почалась бойова робота.
Це був Його перший справжній бій, як і для багатьох інших, що були всього чотири дні на війні. Бій був перший і нерівний. Але, попри те, що одночасно, як по закону підлості, посадили радіостанції й мобільники, попри те, що група кадрових офіцерів спецназу сиділа в тилу разом з колонною техніки і на швидку допомогу чекати не приходилось, вони не лише вистояли, а й пройшли вперед, зайшли у місто і остаточно його звільнили. Трохи згодом з’ясувалось, що неподалік їх чекав в засаді у повній боєготовності батальйон росіян, щоб під виглядом місцевих бойовиків під шумок добивати при відступі. Але вони не відступили, відступили росіяни.
Найтяжче Йому далась смерть ротного і близького друга. Від цього ще довго прийшлось оговтуватись. Після бою Він сильно змінився, але помітив це не зразу, лише тоді, коли побачив інше ставлення до себе товаришів. Його почали по справжньому, по чоловічому поважати, слухати і виконувати всі команди. З боку було цікаво спостерігати, як дорослі мужики хутко без обговорення виконують команди і розпорядження зовсім молодого хлопця. Йому стали довіряти і були готові за Ним йти куди завгодно.
Згодом Він став кращим командиром взводу, потім роти, навіть виконував обов’язки комбата. За майже чотири роки війни Йому ще не раз приходилось бути поряд з Нею, бачити і переживати смерть товаришів. Але то вже було щось інше…
За любовью и счастьем… на войну
Найти в своей жизни любовь и счастье — заветная мечта каждой женщины. Ради этого она готова на что угодно — даже пойти на войну.
Перед самым дембелем я хотел напоследок пообщаться с одним нашим прапорщиком, пять раз возвращавшимся под Иловайск для вывода бойцов своего батальона. Немного подумав, очевидно погружаясь в те события, он ответил.
— А что говорить! Война — это грязь, кровь, смерть.
Так по сей день и не поговорили. Нечто подобное о войне я слышал не раз от тех бойцов и командиров, кто ее реально прошел. И тут все понятно. Мужчина шел на эту войну защищать свою страну, семью, родных и близких. Он был готов ко всему, в том числе и к грязи, крови, смерти. Это считалось как-бы само собой разумеющимся и не вызывало особых возражений.
А вот зачем шла на войну женщина!? Я давно задавался этим вопросом и даже пытался искать на него ответ. Написал несколько текстов: о женщине как фронтовой жене, которая пришла на войну оберегать своего мужа; о женщине-снайпере, пришедшей на войну защищать Родину и свою семью; о женщине-замполите боевого батальона, прикрывшей своих троих мужчин; о женщине-волонтере, переживающей за своего подрастающего сына; даже о женщине-политике, недавнем комбатанте и женщине-поэтессе, бросившей вызов российской пропагандистской машине. И во всех случаях я замечал что-то общее — необычное, до конца мне не понятное и не похожее на все, что до этого знал. И вот сейчас, кажется, что-то начинает проясняться. Хотя… Говорить о полном понимании, когда речь идет о женщине, да еще воевавшей, довольно опрометчиво. Но, все же попробую.
В очередной раз я принимал участие в специальном проекте для ветеранов, начавших на войне писать тексты. Эта тема меня давно привлекала, поскольку сам пишу подобные тексты еще с войны, что и помогало выживать в профессии психолога и сохранять здравость ума. Группа подобралась, кроме того, что интересная и пишущая, еще и разноплановая и разновозрастная, где были представители практически всех субъектов этой войны.
На вопрос, зачем она пошла на войну, Лера уверенно ответила.
— За любовью.
Такой ответ и она сама сразу привлекли мое внимание. Это была высокая, стройная «женщина без возраста». Короткая стрижка и улыбчивое лицо с довольно заметными, не портящими миловидность, еле уловимыми «суровинками» войны. Это последнее было особенно привлекательным, на фоне чего даже орлиный нос с горбинкой не искажал, но скорее подчеркивал общую гармонию образа женщины, вернувшейся с войны. И при этом каким-то непонятным образом не только сохранившей, но и приумножившей свою женственность. Последнее было особенно заметно по отсутствию ненормативной лексики в общении, особенно на фоне стоявшей рядом молодой девушки, во всю смакующей матерные выражения. Но главное, в ней чувствовалась какая-то загадка или даже тайна, которую она сама еще не разгадала и наверняка к этому стремилась. Но это была не та, искусствено-модная загадочность, которой часто пользуются опытные флиртующие дамы. Это было нечто иное, настоящее, отдающее жизненной суровостью, в добавок еще опаленное войной.
У меня сразу возник к ней профессиональный интерес. В ходе непринужденного кулуарного общения получилось спросил все, что в этот момент приходило на ум, независимо от остроты и даже некоторой интимности задаваемых вопросов. Лера оказалась общительной, открытой и умной женщиной. Последнее демонстрировали ее хорошо дозированные, не выдающие ничего лишнего, но в то же время содержательные, ответы на вопросы и комментарии. Было понятно, что чувства и мысли у нее хорошо дружат между собой.
В то же время, при общении с ней не покидало чувство, что надо быть на чеку, дабы самому не попасть в просак и невзначай не затронуть ее внутренний мир, оберегаемый «зверем», который по всей видимости появился на войне, вырос, окреп и был хорошо отдрессирован. Любое неловкое слово или движение могло стать поводом для команды «фас», что в результате могло, как минимум, поставить собеседника в неловкое положение, а то и вовсе его «потушить».
Учитывая все это, удалось пройтись в спуртовом режиме по ее потенциальным жизненным «хоррорам» (страхам — в терминах бодинамического метода психотерапевтической работы с ветеранами). Лера уверенно, а главное понимающе и содержательно отреагировала на все вопросы. В результате сложилось впечатление сильной женщины, лишенной излишних властных амбиций, с большим потенциалом жизненной энергии, требующей своего достойного использования.
Интриговало и располагало то, что ее не устраивала перспектива работы преподавателем университета с ученой степенью с возможностью получения профессорской должности. А именно это для многих работников вуза является заветной мечтой всей жизни, реализация которой открывает перспективу безбедного существования «уважаемого человека» (по определению) да еще в таком городе как Одесса.
Иными словами, Лера сознательно отказывалась от превосходных и очевидных карьерных перспектив. Но ради чего? Зачем? Какой смысл? Это понять было сложно.
Может это все тот же выбор пути к любви и счастью… ?!
Сон професорки психології
Професорка психології нарешті зручно вмостилася у кріслі своєї затишної квартири, розташованої у престижному районі столичного міста. Закінчувався останній день літнього сесійно-екзаменаційного марафону з непоганими «жнивами» і починалось жарке літо, — час двомісячної викладацької відпустки і відпочинку. Чомусь уявилось прожите життя, заповнене сотнями учнів, студентів, аспірантів і навіть кількома докторантами яке простягалось у минуле широким шляхом, що далеко губився за більш ніж півстолітнім горизонтом. На цьому фоні її власна індивідуальність уявлялась великою горою, біля підніжжя якої далеко за обрій простирається море набутих і переданих іншим знань, увіковічених в купі статей, підручників і монографій. Якби це було насправді так, то означало б, що життя проходить не марно.
На цій думці раптом десь в душі щось защеміло, з’явились незрозумілі сумніви і суперечності. Адже в її країні іде війна. І війна здебільшого психологічна. Кожного дня гинуть люди, кращі чоловіки. Вона знала, що це не лише бойові, а і психологічні втрати. А вона — професорка психології з великим багажем досвіду і знань! Чому вона не там?
Піймала себе на тому, що ці асоціації були навіяні недавно почутою фразою.
— Літак повинний літати. Якщо він не літає, то це купа металобрухту.
Тоді виходить, що якщо психолог не працює там, де він найбільше потрібний, а зараз це на війні, — тоді він...
Але вона не така, вона справжня професорка психології, вона повинна бути там — відгукнулась її під (чи може над) свідомість… Приємна прохолода кондиціонеру, почуття полегшення від завершених справ і накопичена втома брали своє, очі непомітно самі собою заплющились…
Раптом у темряві вона помітила обриси фігури чоловіка, що спокійно сидів і нерухомим поглядом дивився на неї. Він просто сидів і мовчав, але було чітке почуття, що це на війні. Поступово проявились земляні стіни і стеля з нетесаних колод.
— Та це бліндаж!
Промайнула думка.
Вона дивилась на чоловіка і інтуїтивно розуміла, що у нього до неї багато питань, які він чомусь не задає. Можливо тому, що у неї просто немає на них відповіді. Чомусь подумала про свого дорослого сина і його молоду сім’ю. Адже він теж призовного віку і мав би бути там. На це питання відповіді у неї теж не було, від чого їй стало ніяково. Тривоги додало майже фізичне відчуття, що зовсім поряд над головою щось літає, свистить і шелестить, від чого віяло холодком смерті, яка десь зовсім поряд. Накотилось сильне почуття страху, що примусило професорку прокинутись, огортаною залишками сну разом з якимись дивними незвичними почуттями душевного тремтіння. Від щойно побаченого уві сні і відчуття смерті, що начебто була зовсім поряд, навіть виступив холодний піт.
Але ж це лише сон — підказала свідомість. І всі переживання швидко витіснило реальне почуття повної безпеки й захищеності. На дворі вечоріло, спадала денна спека і холодок від працюючого кондиціонера розбудив остаточно.
Чомусь згадала недавню розмову з докторантом — сивочолим чоловіком вже пенсійного віку, але, що називається — ще в повній бойовій формі. Він приніс їй на рецензію свою наукову працю. Трохи дратувала його поведінка і манера вести розмову як з рівною. Адже вона професорка, відомий і авторитетний у певних колах науковець і викладач, куди докторанту ще треба дорости! Разом з цим саме це й приваблювало, викликало цікавість і навіть почуття поваги. Адже докторант робив свою наукову роботу без відриву від практики, останні найбільш вагомі штрихи якої були отримані прямо на війні, де йому прийшлось, як він казав, «виживати у професії психолога». Він уважно слухав, особливо не сперечався з її зауваженнями. Але було помітно, що не до всього сказаного нею він ставився з належною у таких випадках серйозністю. По ходу розмови для аргументації своєї позиції він згадав кілька епізодів з бойової психологічної практики:
— про те, як прийшлося працювати зі смертниками — групою бійців, яких вважали загиблими. Знаходячись у повному оточенні під масованим натиском танків і піхоти противника вони викликали вогонь на себе. Це було останнє, що вони передали в ефір. Але, завдячуючи сміливому рішенню і ризикованим діям командира, поки наша артилерія перемішувала на щойно покинутих позиціях з землею і цеглою техніку і живу силу противника, зуміли вийти майже без втрат;
— про те, як приходилось повертати у бій групу, яка після дводобового бою втратила командира, якого на очах у всіх розірвало снарядом, залишила свої позиції під масованим артобстрілом;
— про те, як у батальйонах зазвичай накопичується контингент бійців, з якими не знали що робити. Наче і не хворі, тому не відправиш на больнічку, але і доручати якісь бойові завдання було лячно, бо з ними коїлось щось не те — щось незрозуміле відбувалось з головою. Часто таких за термінологією замполітів «кінчали» у спосіб, залежно від важкості «хвороби». Це додавало командуванню зайвого клопоту. А тут з’явився спеціаліст, посилаючись на якого можна було винести остаточне рішення, позбавившись цього головного болю.
Зненацька на професорку накотився цілий рій думок, об’єднаних одним питанням.
— А де ж справжнє життя?
Те, що бачила уві сні, де вона повинна була допомагати бійцям захищати батьківщину, а значить і самій до цього долучитись. Чи те, в якому вона зараз перебуває, де почуваєш себе комфортно, зручно і затишно.
— А може так комфортно і затишно тут, завдяки тому, що так некомфортно і небезпечно там?
— А чи дійсно вона робить тут ту саму благородну справу психолога допомагати людям краще жити?
Вона раптом почала розуміти,що дійсно реальний світ саме той, що був уві сні — від цієї думки кров вступила в голову і забухало у скронях.
— Що ж тепер з цим робити?
— Як жити далі?
— А може краще все забути як поганий сон і жити по старому…, зручно і комфортно!
— Але яке ж то життя…?
На хвилі цього внутрішнього діалогу професорка згадала про своїх дітей і онука, якого вона дуже полюбила і з яким у неї розгортались особливо довірливі стосунки, що вигідно різнилися з його стосунками з завантаженими буденними справами батьками. Вона уявила, як той пишався б бабцею — комбатантом, і посміхнулась. Але згадала про сина призовного віку, якому приходила повістка з воєнкомату, і зразу посерйознішала. Адже у нього сім’я, яку треба кормити, і власний ще маленький син, якого треба виховувати. Тоді їй вдалось домовитись, щоб його не забрали на війну. Але совість краяла думка, що хтось з них мав би віддати свій борг країні в скрутну годину.
Від цих думок в жилах раптом закипіла молода кров, згадались бурні роки шаленої юності, коли було море по коліна. Душа затремтіла, наповнюючись енергією у очікуванні великої роботи. Рішення було прийнято миттєво, без особливого аналізу і вагань. Начебто перед обличчям промайнуло крило великого чорного птаха і змахнуло з очей якусь навіяну пелену і дивним чином відкрилась істина життя.
Попереду довжелезна відпустка. Нехай вона почнеться саме зі служіння своїй благородній професії. Професорка рішуче піднялась з крісла і далі мозок запрацював чітко і безпомилково. Згадала про лист генштабу з підписом відповідальної посадової особи і необхідними реквізитами щодо направлення психологів-волонтерів у зону бойових дій. Вона його взяла на недавньому спеціальному засіданні стосовно психологічної допомоги військовим. Взяла не спеціально, а так, на всякий випадок, може пригодиться. Треба було лише вписати прізвище. Швидко знайшла старенький, але ще цілком придатний до використання рюкзак, який добре їй послужив під час мандрів молодості. Автоматичними рухами зібрала все необхідне і правильно склала. Аж самій сподобалось, що руки пам’ятають те, що голова давно забула. Психологічний інструментарій повністю умістився у старенькому, але ще цілком придатному нетбуці.
— Якщо щось станеться, то не буде так жалко.
Промайнула думка, яку зразу відкинула.
Зранку наступного дня вона вже була на залізничному вокзалі. На інтерсіті квитків не було, дісталось місце в купе плацкартного вагону потягу, що прямував на схід. Вона поринула в себе, у власні думки, але боковим зором і шостим почуттям помітила якусь специфіку атмосфери, що відрізнялась від тієї, що відчувала, коли їхала на захід в закордонні поїздки. Подумала — добре, що нікому з домашніх нічого не сказала. Лише лишила записку, що поїхала до санаторію і просила не турбувати. І це було логічно, бо вона дійсно майже кожного літа свою відпустку починала саме так. Тому ніхто не повинен хвилюватись. З кожним перестуком коліс схід ставав все ближчим і все більше наростав клубок складних суперечливих почуттів з тривоги і водночас гордості за себе і власне рішення гідної людини.
Все складалося як по маслу. На першому ж блокпосту вона представилась психологом-волонтером, показала лист генштабу і навіть послалась на рекомендацію одного з відповідальних посадових осіб. Це магічно подіяло на чемного нацгвардійця, який її пропустив, не спитавши спеціальної перепустки і паролю. Хоча десь у глибині підсвідомий страх потайки навіював сподівання, що її зупинять і не пропустять. Тоді з’явиться вагомий аргумент, чому вона цього не зробила.
Але, після першої удачі, начебто на крилах промайнули і інші КПП. Невдовзі вона опинилася у штабі бойового батальйону практично на передовій. Там повторилась схожа картина. Вона представилась комбату, якого прийшлось чекати найдовше. Той був чимсь дуже заклопотаний і не особливо здивувався такій гості, тільки спитав, чому його не попередили. Професорка швидко зорієнтувалась у ситуації і відповіла, що мабуть ще не встигли. Мабуть її упевнений зовнішній вигляд і те, що вона мала робити остаточно зняли всі питання. Навіть не з’ясовуючи конкретну мету приїзду, комбат зразу ж перейшов до справи і відправив її на найбільш напружений і тому проблемний ВОП* для роботи з бійцями.
— Там і переночуєте.
Ці слова комбата, який кудись швидко почав збиратись, вже були кинуті мимохідь. Вона звернула увагу на його задоволений вираз обличчя, що сприйняла на свою адресу, від чого самій також стало приємно. Було схоже на те, що вона з’явилась що називається у потрібному місці і у потрібний час.
Коли вони на комбатівському уазику під’їжджали до місця призначення, вже почало вечоріти. Раптом зовсім поряд щось прошелестіло і почувся різкий звук вибуху. За мить ще і ще. Водій різко додав газу і невдовзі вони були у бліндажі і безпеці. Професорка навіть не встигла злякатись, бо звикла до схожих звуків від петард та салютів, які часто чула у своєму місті.
— Встигли!
— Проскочили!
— От суки! Мабуть нас помітили!
На одному видиху полегшено промовив водій. Потім хутко попрощався, побажав успіху і, пославшись на наказ комбата і пізній час, поїхав геть, щоб встигнути повернутись, поки зовсім не стемніло.
Остаточно оговтавшись, професорка вивчаючим поглядом окинула бліндаж. Коли її очі почали звикати до темряви, поряд з собою вона помітила фігуру чоловіка, що почала проявлятись на фоні щойно пережитого обстрілу і чудесного спасіння.
— Начебто у гештальті.
Подумала про себе професорка.
Перед нею сидів, за зовнішніми прикметами, доволі молодий чоловік, проте точно його вік було визначити важко. Від його обличчя, що майже зливалося з оточуючою обстановкою, припорошеного невеликою щетиною, просяклого специфічним донбасівським пилом, віяло густим запахом війни. Саме так можна було коротко передати її перше враження.
На цю прикмету, що не можна було порівняти ні з чим іншим, професорка звернула увагу зразу ж, як тільки перетнула кордон зони бойових дій і поки чекала комбата. В її уяві промайнула строката палітра кольорів, запахів, почуттів і ще бозна чого. Сіра зона — в прямому і переносному сенсі. Така загальна прикмета була тут притаманна практично всьому і скрізь — місцевості, будівлям і навіть людям. Разом це був колір війни.
— Мабуть йому років тридцять чи трохи більше, як моєму сину.
Вирішила для себе професорка, і швидко налаштувалась на професійне спілкування. Перше, що вона відмітила, професійно-оцінювальний погляд свого співбесідника, який за мить сам почав розмову.
— Мені передали, що до нас направили психолога з геша**. Це Ви?
Ці перші слова, які вона почула після обстрілу, прозвучали спокійно, чітко і впевнено, що зразу налаштувало на конструктивний діалог і якусь зовсім нову, не знайому їй психологічну роботу.
________
*ВОП — взводний опорний пункт. **Геша — ГШ (Генеральний штаб).
Професорка інтуїтивно ствердно кивнула і представилась, назвавши своє ім’я. Хотіла ще додати вчене звання і посаду, але чомусь знітилась, що для неї було незвично. Завадило якесь внутрішнє почуття недоречності прикриватись формальними посадами. Навіть самій стало цікаво.
Помітивши заминку, не чекаючи запитань, чоловік продовжив говорити. Професорка толком не розуміла про що саме, бо йшлося про якісь речі, пересипані незнайомими військовими здебільшого жаргонними термінами. Зате добре фіксувала і сприймала те, як він говорить. Допомагав життєвий досвід. Вона лише чітко бачила вираз його сірого обличчя і особливо виразних очей по справжньому дорослої людини. Вони були наповнені досвідом війни. У першу мить вона навіть злякалась цього погляду, звідки на неї час від часу зиркав справжній звір. Так, це був погляд саме звіра. Щось подібне закарбувалось у її емоційній пам’яті, коли ще в юному віці на неї зненацька на вулиці кинулась велика вівчарка. Тоді вона сильно злякалась, але за мить зуміла опанувати себе, перебороти страх і скільки було сил закричати.
— Пішла геть!
Від цього свого крику злякалась вдруге. Від такої реакції собака зупинилась і знітилась. Цього вистачило, щоб врятувати ситуацію. Підбіг хазяїн і забрав собаку. Тоді вона вистояла. Вистоїть і тепер.
Проте, цей перший переляк таки відізвався думкою піти геть і повернутися додому, яка в чергове миттєво промайнула, залишивши неприємний холодок у спині. Схоже, що її співбесідник теж це помітив, зрозумів, що перед ним жінка, яка ще не знайома з військовою термінологією, а не боєць під час інструктажу. В іншу мить його вираз обличчя і погляд почали мінятись, пом’якшали, олюднились і скоро професорка помітила перед собою людину, якій просто хотілося поговорити по-людськи, по душам з незнайомою мудрою жінкою.
Так-так, саме мудрою жінкою, наповненою життєвим досвідом, а не психологом, наповненим знаннями, цінність яких в цих умовах їй вже здавалась сумнівною. Від цієї догадки у неї знову щось в душі активізувалось, вона в чергове потайки зітхнула і відчула свою спітнілу спину, яка спиралась на невеликий горбик і таке ж озерце, що лишилось від великої уявної гори власної індивідуальності і життєвого досвіду та моря професійних знань. Але цього вистачило, щоб вистояти у її першій в житті психологічній роботі з бійцем на війні. Це і було її реальне професійне надбання. Ситуація остаточно вирівнялась і далі її душа просто запрацювала в робочому режимі. Лишалось цьому не заважати своїми професійними психологічними знаннями, які часто-густо тут виявлялись зайвими і недоречними. Година розмови пролетіла непомітно. Піднімаючись, чоловік подякував і вони навіть на прощання обнялись, що для професійного психолога було нонсенсом. Це останнє професорка відмітила для себе вже потім і остаточно вирішила працювати з чистого листа.
Ставлячи крапку на остаточно завершеній розмові, чоловік сказав.
— Я командир ВОПу. Працювати і жити будете тут. У нас є бійці, яким потрібна ваша допомога. Я їм скажу, що приїхала професорка з геша.
Потім з лукавою посмішкою додав.
— Ваш позивний буде «Професор».
До такого ставлення до свого вченого звання професорка вже почала звикати, тому вирішила про всі свої формальні ознаки здобутків минулого життя поки що просто забути.
Подальше спілкування з бійцями злилося в один суцільний процес що називається «на одному подиху», коли є стратегічна благородна мета і не звертаєш увагу на деталі. Головне, що це треба зробити. Запрацював якийсь «дух жіночості». Виявилось, що бійці, які довгі місяці знаходились на передовій в стані великої напруги під впливом постійних обстрілів та бойових зіткнень, найбільше відчували дефіцит саме цього. Вона сама заходила у бліндажі, представлялась і просто починала розмову. Заздалегідь попереджені командиром вільні від служби бійці, отримавши можливість поговорити про наболіле з мудрою жінкою, швидко йшли на контакт. В ній бачили то матір, то дружину, а частіше просто мудру наповнену життєвим досвідом людину. Вона намагалась говорити просто і зрозуміло, не зловживаючи науковою термінологією. Але всі добре знали, що вона справжня професорка психології. Після кожної такої розмови до професорки, як правило вже на вулиці, хтось підходив, щоб поділитись найважливішим, сакраментальним, вилити душу. Так непомітно пройшов місяць і настав час повертатись.
Назад поверталась теж у плацкартному вагоні. І не тому, що не було квитків, а просто захотілось порівняти свої почуття з тими, з якими їхала сюди, щоб згодом відрефлексувати всю ситуацію в цілому.
В купе звернула увагу на двох жінок, перед якими на столику стояла пляшка недорогого пива. На вигляд вони були дещо молодші за неї, що називається бальзаківського віку. Спочатку вона подумала, що це звичайні біженки, які їдуть з окупованої території. Але прислухавшись, почула доволі інтелігентну розмову, притаманну викладачу вишу. Вона зацікавилась і чемно перепросивши долучилась до спілкування. Одна з них з більш солідним виглядом виявилась професоркою медицини до недавна престижного медуніверситету, залишки якого лишились на окупованій території. Друга — її подруга лікарка. Вони швидко розговорились. Професорка медицини ще зовсім недавно була що називається хазяйкою свого життя. Завідувачка кафедра у престижному університеті, чотирикімнатна квартира у центрі міста, більш ніж пристойна заробітна платня, аспіранти, повне матеріальне забезпечення і велика перспектива розвитку. Доросла донька щойно вступила до столичного медичного університету і її майбутнє з такою мамою виглядало успішним і зрозумілим.
І тут бац. Все кардинально змінилось в одну мить. Почалась війна. До них в університет прийшли якісь незнайомі люди і поставили ультиматум: або вони добровільно відрікаються від України на користь якоїсь іншої незрозумілої «молодої республіки», або це буде зроблено силоміць і з іншими більш радикальними наслідками. Вона все зрозуміла і прийняла рішення виїхати в інше місто разом з частиною університету. Але там їх ніхто особливо не чекав. Все прийшлось починати спочатку. Квартиру, яка ще недавно коштувала десятки тисяч доларів, не хотіли купувати навіть за пару сотен. Виникла небезпека, що вона піде за вітром «на нужди молодої республіки». Заробітна плата різко знизилась, що ледве вистачало на життя. Про якусь допомогу доньці навіть не йшлося. У столичних вишах відповідного профілю всі вакансії були зайняті на багато років наперед. Так що про недавній статус професорки і завідувачки кафедри прийшлося забути. Подальше життя бачилось як чистий лист, який треба було заповнювати наново, тобто все починати з нуля. У пошуку додаткового заробітку професорка медицини виявилась потрібною лише як медсестра у африканській країні. Цю ідею підтримувала її подруга лікарка, яка вже мала великий досвід виживання у професії.
— Треба погоджуватись, поки є можливість. Мабуть це і є реальна оцінка твого професіоналізму.
У цей момент вираз обличчя професорки медицини втратив удавану статусну гордовитість і став набувати вигляду звичайної жінки, яка турбується про свою сім’ю і майбутнє своїх дітей. Трохи знервовано, тому невміло вона спробувала відкупорити пляшку пива. Помітивши це, подруга прийшла на допомогу і впевнено завершила це дійство, розливаючи шипучу рідину у пластикові стаканчики, які по ходу витягла із своєї сумочки. Професорка психології внутрішньо посміхнулась, піймавши і у себе це знайоме почуття. Адже вона сама нещодавно схожим чином з’ясовувала реальну оцінку свого професіоналізму психолога, чим зараз була цілком задоволена.
Повернувшись додому, професорка знову сиділа у своєму кріслі з почуттям радості і душевного підйому що зробила свою справу. Почав з’являтись характерний стан «відходняка», який часто переживала після проведеного важкого тренінгу. Але цього разу було щось набагато більше. Давались взнаки наслідки пережитої межової психологічної напруги, особливо від постійного відчуття смерті, що була зовсім поряд. Приходило розуміння, що там, на передовій вона не могла, просто не мала права проявляти свої емоції і показати що чогось боїться. Її упевненість у собі і здатність переборювати страх передавались бійцям і створювали авторитет «нормальної людини» і водночас викликали довіру як до «свого» — військового психолога, здатного допомогти. А головне було те, що вона виявилась справжньою жінкою, яка несла їм жіночий дух, якого там так не вистачало.
— Вона це зробила!
Професорка окинула поглядом кімнату, з якої поїхала місяць тому. Ті самі стіни, меблі, штори на вікнах, прохолода від кондиціонеру. Та коли очі наштовхнулись на її бойовий рюкзак, з’явилось стійке почуття, що все змінилось. Всього місяць пройшов, а наче ціле життя — зробила висновок. З’явилось щось зовсім інше, чого раніше не було, чи може просто не помічалось. Так, все навколо лишилось таким як і було, але змінилась вона сама. Вона стала якоюсь іншою.
Цю думку чомусь порівняла з «приходом» міни — якщо вона «твоя», тоді тебе немає. Такий вердикт викликав посмішку… Виходить, що її старої, минулої вже немає.
Згадала колегу, професорку медицини з окупованої території, яка теж стала іншою і їй прийшлось життя починати з чистого листа. Мабуть щось подібне відбулося і з нею і їй теж прийдеться багато чого в житті міняти або починати наново.
На війні після кожного професійного контакту з бійцями свої враження професорка надиктовувала на свій нетбук. Це допомагало швидко усвідомлювати зроблене і, що головне, рефлексувати свою роботу і себе саму у адекватному стані. Старенький нетбук ні разу не підвів і гідно витримав випробування, всотавши в себе всі переживання, коментарі, резюме, висновки і просто суто власне наболіле. Тепер треба було все це ретельно опрацювати як надбання новонародженого військового психолога.
Невдовзі прийшли домашні, яких вона попередила про свій приїзд, як тільки вийшла з потягу.
— Гарно виглядаєте! Мамо! Мабуть цього разу відпочинок найбільше пішов вам на користь.
Після цих слів невістки професорка про себе задоволено посміхнулась. Адже та чи не вперше в житті назвала її мамою. До цього було лише офіційне по імені і по батькові.
Найдопитливішим виявився онук, якого зразу привабив старенький бойовий рюкзак, від якого густо віяло війною. Без задньої думки той зразу здивовано — жартівливим тоном спитав.
— Бабцю! Ти що, була на війні?
Після цих слів всі раптом допитливо подивились на професорку.
Від несподіванки у першу мить вона розгубилася і не встигла сховати характерний вираз обличчя, притаманний людям, що повертаються з війни. Розшифрована, але швидко опанувавши себе в новій іпостасі, вона уважно подивилась на здивовано — наляканих сина, невістку, онука. Думки щодо останнього виявились найтеплішими. Тепер вона точно знала, про що з ним говоритиме і як вкладатиме в нього свою частку виховання, бо тепер вона — повноправний психолог — комбатант, якою той може пишатись.
